Дзвін сонця

Казанцев Александр Петрович

Крім того, індіанець знав найвразливіші місця людського організму і можливості виведення противника з ладу, не завдаючи йому серйозних каліцтв, а тим паче не позбавляючи життя. [5]

Одного разу Кетсаль-Августин приніс у карцер випалену цеглину. А взяв її в актовому залі, де муляри за наказом абата Гранже відгороджували в кутку клітку із заґратованим віконцем, у якій, судячи з усього, Савіньєн мав сидіти на випускних іспитах. Індіанець запропонував своєму учневі перевірити набуту силу удару, показати, чого він навчився в нього.

5

На зауваження, що відомі нині

прийоми подібної боротьби прийшли з Японії, можна відповісти: легенди й археологічні знахідки на острові Хоккайдо свідчать на користь давнього відвідання японської землі прибульцями із космосу. Японські вчені через Радянське посольство в Токіо переслали авторові повісті статуетки “догу” з випаленої глини, вік яких, визначений методом радіоактивного вуглецю С-14, 4500 років. За свідченням американської організації з аеронавтики і космічного дослідження НАСА, надісланим мені Куртом Зайсігом, ці давні статуетки, зроблені людьми кам’яного віку, в основних рисах відтворюють сучасний космічний одяг. І цілком правомірно, що прийоми боротьби без зброї для захисту пригноблених могли мати ті ж джерела, що й у давніх майя, нездатних у ті часи сприйняти інших досягнень вищої цивілізації.

Так першим екзаменатором Сірано в колежі став червоношкірий екзекутор, котрий, за звичкою схрестивши на грудях руки, уважно спостерігав. Цеглина лежала на лаві, де карали учнів. Савіньєн заніс правицю за голову і вмить ребром долоні всадив у цеглину, розтрощивши її, наче кувалдою. Болю ж він не відчув, хоч такої сили удару не витримав би жоден богатир, звалився б з ніг.

Індіанець задоволено усміхнувся:

— Мій каже твій — пам’ятай. Бити тільки захист. Убити — ні!

Сірано підійшов до свого червоношкірого друга, обійняв його і поцілував. А тоді сів на лаву і розгорнув книгу — попереду були випускні іспити.

На врочистий акт у колеж де Бове з’їхалися не лише титуловані батьки вихованців, а й знатні гості, придворні і навіть сам єпископ, котрий недавно очолив місцеву єпархію (до речі, він свого часу домігся стипендії синові дворянина, що постраждав од підпалу).

Гості посідали на жорсткі лави. Для єпископа і для особливо почесного гостя, якого тут ждали з нетерпінням, приготували двоє м’яких крісел.

І ось нарешті з’явився його превелебність кардинал Рішельє. У супроводі єпископа і худющого абата Гранже, він зайшов до актового залу, розмахуючи полами своєї розкішної мантії. Рішельє був на дуже високих каблуках, які приховували його низький зріст. Хвацько закручені вуса і гостра борідка швидше воїна, ніж духовної особи, надавали Рішельє справді войовничого вигляду, і здавалося, під мантією повинна бути шпага, яку він не так давно виймав при облозі Ла-Рошелі. Маленька кругла шапочка затуляла тонзуру, і володар Франції будь-якої хвилини міг прикрити її бойовим шоломом.

Яструбиним поглядом окинувши знатних гостей, які з його появою враз підвелися, Рішельє втупився в недоладну цегляну клітку в кутку перед лавами. Не позбавлений гумору, кардинал дотепно сказав:

— Бачу, абате, фортеця Бастілії, що має такий незграбний вигляд серед паризьких будинків, не впокоює вас, і через те ви вирішили спорудити щось подібне в своєму колежі.

Гранже покірно схилив голову, не відаючи, як сприйняти слова всесильного державця Франції. Кардинал кепкує чи схвалює?

Та Рішельє ж сам виручив абата:

— Що ж, його величності королю доводиться терпіти Бастілію в себе під носом, подаючи тим самим приклад таким вірнопідданим, як завідувач колежу. Очевидно, абат відчуває гостру потребу не лише в прикрашанні, а й у приборканні.

Вдоволений знайденою грою слів, кардинал опустився в крісло, поруч з ним сів єпископ. Гранже сів навпроти за стіл, за яким з його дозволу вмостилися екзаменатори-вихователі.

І одразу ж один за одним почали виходити вихованці — сини герцогів, графів, маркізів, баронів, удостоєних високої честі зарахування їхніх нащадків до такого знаменитого колежу. Вони відповідали на запитання, так вдало поставлені екзаменаторами, щоб одержати потрібну відповідь і тим самим догодити поважним гостям.

Так, сам абат Гранже спитав

юного герцога Анжуйського, який пихато позирав на довколишніх, наїжачивши пушок над верхньою губою:

— Чи не у Віфлеємі народився господь наш Ісус Христос?

— У Віфлеємі, ваше преподобіє, — рішуче відповів юнак.

— Чи не в святого Петра зберігаються ключі від раю?

— У святого Петра, отче, намісником якого зостався на святому престолі папа римський.

— Глибокі твої знання, сину мій! Колеж де Бове пишатиметься таким випускником!

Юнаки демонстрували перед гостями свої знання, набуті в колежі.

Нарешті дійшла черга до останнього вихованця. Настала заминка. Всі насторожилися, кардинал Рішельє поглянув на двері, які довго не відчинялися.

І ось показався розмальований дикун в іспанському одязі, що вів за руку юнака з потворним обличчям. Екзекутор уштовхнув його до цегляної клітки і зачинив на засув двері. А сам став поряд наче вкопаний, схрестивши на грудях руки.

Знатні гості зашепотіли, поглядаючи на кардинала, котрий байдуже сидів у кріслі.

Абат Гранже повідомив присутнім, що зараз екзаменуватиметься учень Савіньєн Сірано де Бержерак, котрий провинився і досі не звільнений з карцеру, а тому піддається іспиту через заґратоване віконце. Кардинал трохи пожвавився, а єпископ насупився, не приховуючи свого невдоволення, адже Савіньєн був стипендіатом на його клопотання.

— Що ти знаєш, Сірано де Бержерак, про дерево добра і зла? — спитав абат Гранже.

— Воно було, ваше преподобіє, і деревом пізнання, що росло в раю. А тому, смакуючи плоди пізнання в довіреному вам колежі, я відчуваю тут райські кущі, перебуваючи навіть у карцері.

Гості зашушукалися, абат Гранже закусив тонкі губи. Кардинал з цікавістю насторожився.

— Кого з наших патріархів і як саме було взято живим на небо! — знову спитав абат Гранже.

— Єнох ловив на березі Іордану рибу, отче, підтримуючи тим своє праведне існування. І побачив яблуко, що пливло за течією. Завваживши, що воно впало з райського дерева пізнання, Єнох з’їв плід і відразу дізнався, де знаходиться рай та як потрапити до нього, що він негайно і вчинив, бо, як я уже сказав, завжди вів праведне життя і, крім риб, нікого не ображав.

— Досить! — абат роздратовано спинив Сірано. — Кого ти ще знаєш?

— Пророка Ілію, отче, котрий, набуваючи знань, розумів, що чим більше дізнається, тим менше знає. Адже будь-які знання нікчемні порівняно із справжньою мудрістю. І тоді уві сні до нього явився ангел і навчив, як піднятися на небо в залізній колісниці за допомогою магніту. Пророк мав безперервно підкидати магніт, змушуючи тим самим екіпаж підстрибувати вище й вище. [6] Так він досяг неба, і, треба гадати, саме тому, що ангели приходять уві сні лише до праведників. Мене ж, грішного, поки що обминають.

6

Цю сповнену пустощів і сарказму думку, передбачивши вперед на сотні років знамениту брехню барона Мюнхаузена, який нібито витяг себе за чуба з болота разом зі своїм конем” Сірано де Бержерак використав згодом у філософсько-фантастичному романі “Інший світ, або Держави та імперії Місяця”. Той твір видано після його смерті стараннями друга дитинства Кола Льобре. Пізніше трактат протягом останніх трьохсот років багато разів перевидавався.

Гості перезирнулися, нічого не второпавши. Розуміння основ фізики вони вважали нижче своєї гідності. Дивовижне ж піднесення колісниці Іллі-пророка віднесли до тих знань, які набуваються в колежі.

Абат розгубився. Вільне трактування вознесіння Іллі-пророка на небо, яке Сірано висловив у присутності його превелебності, вибило Гранже з колії. Іншим разом за подібні вільності він посадив би вихованця в карцер, але ж Савіньєн зараз там перебував. Аби не втратити гідності, абат поважно мовив: