Дзвін сонця
Шрифт:
Замикаючи процесію, він востаннє оглянувся на уступчасту піраміду з драбиною, що ніби вела просто в небо. Мабуть, там, угорі, і звершувалися жертвування, коли виривали з грудей живої людини серце, щоб кинути на золоту таріль, а потім зіштовхнути ще тепле тіло на зжирання на нечестивому бенкеті.
Дієго Лопес навіть сплюнув від обурення і перехрестився, уявивши таке диявольське наслання. Потому зиркнув на капуцина, що йшов попереду і мусив обертати в християнство всіх індіанців, яких удасться виявити.
Невідомо, про що думав капуцин, коли поглядав на язичеські капища. Можливо, в душі
Зараз чернець, завдячуючи долі, що перебував далеко від караючих святих отців, мовби сам уподібнювався їм у своєму праведному прагненні всіма засобами знищувати язичество: і святим словом, що кипіло в нього на вустах, і святим хрестом, піднятим у руці, чи шпагою, яка про всяк випадок висіла на поясі поверх ряси.
Через тиждень загін натрапив на струмок. Дієго Лопес наказав перекладачеві, якого вели за собою, напитися води або переконатися, чи вона придатна для вживання. І коли той, невимовно худий, у європейському одязі, але з пір’їною в чорному чубі, втамував спрагу і лишився живий, капітан вирішив пробиратися вздовж течії, бо таємне поселення індіанців могло виявитися поблизу цього струмка або річки, в яку той впадає.
Капітан розрахував правильно. Хоч як це дивно, але індіанців, що сто літ відсиджувалися в захованому в сельві селищі, іспанці все-таки виявили.
Хижі тулилися вздовж берега річки, від якої трохи відступали зарості зеленого пекла, як іспанці влучно називали свій пройдений шлях. Очевидно, аборигени випалили тут ліс, щоб очистити поле для посівів кукурудзи.
Назустріч солдатам вийшов старий вождь у супроводі носатого жерця — обидва з розфарбованими обличчями і в хитромудрих головних уборах із пташиного пір’я.
Іспанці виштовхнули вперед перекладача, і Дієго Лопес із-за його спини оголосив індіанцям, що великий верховний вождь білих — іспанський король — простяг свою долоню через безбережний океан, аби захистити народ віддаленої частини свого королівства, який живе без віри христової в цих нетрях, серед диких звірів.
Вождь уважно вислухав перекладача і спитав його, хто ці люди, які втратили нормальний колір шкіри, побіліли, наче скелі на одному з урвищ берега річки? І хто той великий заморський вождь із надто довгою рукою?
Почувши тривожні слова перекладача, який благав не виявляти опору, бо жорстокість білолицих не має меж, індіанський вождь замислився.
— Що ти ще доточуєш до моїх слів? — не на жарт розгнівався на перекладача Дієго Лопес.
— Вождь ушановує тебе, славний капітане! І запитує про твої бажання, — трясучись од переляку, відповів той.
— Накажи їм, щоб доставили сюди все золото, яке вони чи їхні предки винесли з покинутого міста, — сердито звелів капітан.
Вождь і жрець, почувши той наказ, переглянулися.
— Люди цього селища, — сказав вождь, — ніколи не жили в кам’яному місті, вони ловлять рибу, сіють кукурудзу і полюють у сельві. І вони не мають жовтого металу, який ти, чужоземцю, називаєш золотом. Він нам просто не потрібен.
— Я не питаю, що є в цих бідних рибалок, окрім бруду, — зневажливо мовив капітан Лопес, показавши рукою на натовп допитливих жителів. — Я говорю про золото, яке ти, вождь, і ти, жрець, переховуєте.
— У мене немає золота, — спокійно відповів жрець. — Ти блідолиций. І я вітаю тебе. Всі мої предки ждали повернення богів.
— Бреши, бреши! — скривився Дієго Лопес.
— Я прожив, чужинцю, багато років, але ще більше блідолиці боги правили нами…
— І ми правимо, — перебив його капітан. — І будем правити!
— За їхнього правління було скасовано насильницьку смерть, — незворушно вів далі жрець, — навіть в ім’я богів чи під час війни між племенами.
— Не заговорюй мені зуби! Де золото?
— Білі боги висловили зневагу до золота, вимагаючи, щоб навіть ті, у кого його багато, працювали нарівні з усіма.
— Ну й дурень же ти! Не сміши мене!
— Я лише повторюю, що чув від своїх дідів, поважний блідолиций. Адже боги теж були блідолицими і теж мали бороди, що не ростуть у нас на обличчях.
— Якби вона в тебе була, старигане, я б потягав за неї! Та зараз доберуся до твоєї зачіски. А хто це такий, що насмілився наблизитися до нас?
— Син вождя, славний капітане, Кетсаль. Так звуть священного птаха сельви, — пояснив перекладач.
— Бачу, яка це пташка!
Поруч із вождем виріс міцної статури червоношкірий юнак, на мускулястому тілі якого вигравали сонячні полиски. Він уважно вслухався в іспанську мову, намагаючись зрозуміти не лише перекладені слова, а й вловити тон, яким вони вимовлені.
— Скажи цій старезній руїні, яка вважається тут вождем, — звелів перекладачеві капітан, — якщо він разом зі своїм жерцем не віддасть нам золота, що належить іспанській короні, то ми їх обох скатуємо. А цього малого заберемо з собою як заложника, поки індіанці не викуплять його золотом.
Кетсаль пильно вдивлявся в обличчя іспанців і не бачив у них знака, який носили ті, в чиїх жилах текла кров богів, що давно відлетіли звідси. Білолиці ж, котрі щойно прийшли із сельви і вимагають жовтого металу, тільки кольором шкіри схожі на синів Сонця. Але в богів ніс починався вище брів, розділяючи лоб на дві частини. За період правління, коли їхніх добрих намірів люди ще не розуміли, в ті давні часи сини Сонця одружувалися з красивими жінками і залишали після себе синів із божественними знаками на обличчях. Та коли боги побачили, що люди не цінують особистого блага, вони з вогнем і громом, але без дощу в небі полетіли до другої зірки, пообіцявши вернутися сюди через шість тисяч років. Їхні нащадки стали батьками, потім дідами. І серед народу Юкатана з’явилися особливо обдаровані люди, яких було легко вирізнити з-поміж інших. А їхнього знака в цих прибульців немає, як і в усіх землян, отже, вони не боги і не бажають індіанцям блага.