Дзвін сонця
Шрифт:
— І ви, вчителю, почули той дзвін, мій голос? А от мені згадувати ваш голос — це линути в минуле, у блаженні дні дитинства, свободи, в тепло сім’ї!
— Сім’я… Твій батько жорстоко звинуватив мене, — сумно мовив кардинал, — через твоє рішення покинути мирський світ. Я, повір, назавжди втратив сім’ю, що стала мені справді рідною. Відтоді вже майже півстоліття я самотній серед людей…
— І я одинокий, учителю, але в казематі, — відповів в’язень. — Сім’я… Дивно чути це слово. Хоч для мене немає нічого світлішого за образ моєї неньки, отче мій!
— Не тільки для тебе, —
Томмазо здивовано підняв очі, уявивши, яким був його вчитель п’ятдесят літ тому. Кардинал застережливо підняв руку.
— Так, так! Я ставився до тебе, як до сина, боготворив ім’я твоєї матері. Але не смій подумати нічого гріховного! Пам’ять її для нас обох священна! Я не порушив своєї обітниці безшлюбності. Однак, помітивши в тобі вулкан, готовий вивергнутися, сам мимоволі пробудивши в тобі готовність стати до бою із загальним злом, я, каюсь, злякався і хотів будь-що врятувати тебе. Про це благала мене і твоя мати.
— Врятувати?
— Авжеж! Я, наївний, недосвідчений домініканець, надто покладався на висоту монастирських стін, намагаючись сховати за ними твій шалений дух, бо любив тебе, мабуть, більше, ніж твій рідний батько…
— Сховати мене в монастирі? І це вдалося?
— Звичайно, ні! Не можна в темниці сховати Сонце!
— Учителю, ви вірите в мій смолоскип, запалений світилом?
— У твоє “Місто Сонця”? Тоді скажи, що ти хотів у ньому сказати?
— Учителю, я прочитаю сонет про сутність усіх бід. Він вам відповість краще, ніж я.
— Твої вірші я цінував завжди. Читай, я слухаю.
Томмазо підвівся з ліжка, сперся рукою об стіл, глянув на заґратоване віконце, крізь яке пробивався сонячний промінь, і прочитав:
— Сонет VIII — “Про сутність усіх бід”.
Я в світ прийшов порок розбити в прах.
Отрута себелюбства зліша за зміїну.
Я знаю край, де Зло ступить не сміє.
Де Розум і Любов заступлять Страх.
Хай зріє думка мудреців в умах.
Хай Істина людьми оволодіє,
Щоб не лишилось на Землі злодіїв
І ждав їх неминуче повний крах.
Мор, голод, війни, скнарість, забобони,
Розпуста, підлість суддів і сваволя -
Невігластва огидлива корона.
Нехай беззбройний і слабкий, в неволі,
Та проти Мороку боротимусь до скону.
Щоб Мрією здолав я Зло, послала доля!
Кардинал схилив голову.
— Вірші твої, Томмазо, йдуть від серця. Та хіба свята католицька церква не бореться зі злом?
— Боротися з ним, монсеньйоре, мало, замолюючи і відпускаючи гріхи. Необхідно знищити причини зла.
— Чи не ті, що ти їх виклав у своєму трактаті “Місто Сонця”?
— Я радий, учителю, що мої
— Тоді поговоримо про них. Почнемо з дрібниць.
— Істина не знає дрібниць, учителю. Я змалку запам’ятав ці ваші слова.
— Джованні, мій Джованні! Твої спогади хвилюють мене. Але “Місто Сонця” написав уже не Джованні, а Томмазо.
— Так, Томмазо Кампанелла, який не забув заповітів недавнього мученика Томаса Мора, монсеньйоре.
— Його зарахували до святих, його шанує церква. Отож почнемо з того місця, де саме ти розташував своє Місто Сонця. Відомо ж, що жоден народ, який живе біля екватора, не досягнув високого розквіту.
— Я думаю, вчителю, культура не розквітала там не тому, що палить сонце, а тому, що не усунуто причин зла, які давали змогу множитися порокам.
— Все це так. Та хіба не краще поставити твоє Місто біля моря, де впадає велика річка, аби зручніше було спілкуватися з усім світом. Купці, торгівля споконвіку сприяли поширенню знань.
— Моє Місто, вчителю, будує своє життя, зовсім не відмовляючись од зв’язків з іншими народами, але не за їхніми правилами. Мої солярії зацікавлені не так у мореплавстві й купівлі-продажу, збагаченні, як у загальному щасті, коли кожен мешканець одержує з міських багатств усе необхідне для людини, яка нехтує будь-якими надлишками.
— А хто ж запропонує їм стільки товарів?
— Ніхто, вчителю. Вони самі їх виготовлять, адже трудитимуться всі без винятку: вчений, жрець, скульптор, воїн, — усі вийдуть на поля чи в майстерні для ремесел. Якщо полічити багатства, що створюються простим людом, але належать на правах власності багатіям і вельможам, у руках яких влада і які розтринькують усе те на розкоші й війни, і якщо уявити, що ті багатства розподілені між усіма, то виявиться: бідних зовсім немає! І до соляріїв щастя прийде не від заморських купців, а від своєї праці.
— Праця праці різниця. Завжди знайдеться чорна й неприємна робота і для неуків, і для мудреців.
— Її виконуватимуть ті, хто порушив статут.
— Статут? Ти хочеш усіх зігнати в один монастир?
— За монастирським статутом жили громади перших християн, учителю.
— І все-таки: як ти створиш Місто з новим ладом, коли історія людства ще не знала таких прикладів? Не може бути безгрішної громади.
— Учителю, люди не відали про існування Америки, вважали: нема її за океаном. Мореплавець Колумб із Генуї відкрив не лише нові землі, а й очі людям. Так само не можна заперечувати створення Міста Сонця, міста без приватної власності.
— Томмазо, ти замахнувся на основу основ! Хочеш зрубати сучок, на якому тримається всесвітній порядок. Своїм прагненням перемогти безправ’я ти ладен позбавити людей їхніх основних прав.
— Яких саме, вчителю? Права власності? Але ж вона і є причиною всіх бід, породжує нечувані багатства одних і гнітючу бідність других, розкіш сильних і злиденність гноблених, змушених трудитися не на себе.
— Не може існувати те, чого досі не було на світі, — вперто стояв на своєму домініканець.
— Чому не було, вчителю? Згадаймо знову перших християн, в общинах яких усе було спільне.