Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»

Андрухович Юрий Игоревич

(ПИВО)

Ми терпляче прожили годину липневої спеки. Мотоцикли минулих епох і старі арбалети лишились позаду. Золота незасвічена Роза [1] . Й сімсот неспокійних та спраглих атлетів з пересохлими вусами й нервами. Море, рятуй нас! Купання для гострих твердих борлаків чоловіцтва в загарбаній вежі. О як ми слухняно чекали! Кожен ковток є причастям. Рани від стріл проступають під сорочками.

1

Золота Роза — колишня синаґоґа у старому Львові.

(ДУХ)

Дозволь

мені кружляти над тобою. Я знав Йосифу Кун [2] , я знав ще кількох жінок. Песій Ринок вітав мене песім гавкотом, а черниці з вулиці Сакраменток ховалися в нішах. Ані разу не вигнав мене Макольондра, я завше мав гроші і розум. Покажи с в о є місто. Я хочу йти за отими дівчатами в сукнях червоних. Я хочу дзвонити з оцих телефонних кабін. Я хочу набрати номер Йосифи Кун і почути, як вона скаже: «Дозволь мені кружляти над тобою».

2

Йосифа Кун — черниця і поетеса (XVIII ст.), авторка книжечки віршів «Прегарні околиці львівські», написаних німецькою мовою.

(ЗАБУТТЯ)

Так, наче брама — то вхід. Є міста, до яких неможливо зайти через браму. Є міста, до яких неможливо зайти. І приносять великий ключ, і шукають, куди б устромити, але брам немає, сторожа зітерлась на порох. Сім вітрів розкошують на площах і в залах. Навсібіч передмістя відкриті, сторожа виростає зелена й пругка. «Замарстинів, Кульпарків, Клепарів», — перелічуєш майже вголос, та ніяк не згадаєш, як зветься дерево, до якого вона вже не ходить…

(РЕБРО)

Я віддав би своє ребро в анатомічну майстерню. Там велетенські серця різників і коханців, обвислі й надуті легені курців, трубачів і склодувів, меланхолійні пияцькі нутрощі, татуйований орден героя (якраз над соском) і руки останнього ката по дванадцятім вироку… Ані слова про інші витвори. Я віддав би своє ребро. Може, щось вийшло б із нього — якась рибина, чи жінка, чи гілка забутого дерева ґінкго…

(ЗАМОК)

Прогулянка кіньми — велика приємність. Та нам зостаються лиш кухні в задвірках сецесій — просторі прокурені гнізда, де гори немитого посуду й чаші з піщаними квітами, де у кранах сухих ледь пульсує волога зелених боліт. Посіймо попіл на стіл і пролиймо невипиті краплі. Брате, намацай отам на стіні вимикач — я не бачу тебе, бо до ранку ще триста хвилин. А панство і челядь поснули, і коні поснули, і нам не ввійти в ці кімнати. В о н и не покличуть.

(РИНОК)

Замок зіходив на землю все меншими замками, з одною-єдиною баштою, де графи колишні ставали поволі фігурами з воску, жокеями, фотопортретами. Здрібніння квартир і мансард, навіть шахових партій в альтанках, відбилось на нашому настрої — хотілося пити. І врешті, зійшовши по Лисенка, де обличчя у вікнах немов стародруки, побачили ми, як доми продаються, полотна, гравюри, дівчата. З «Татарні» світило підземне крило.

(КОЛО)

Місто немов сузір'я. Як часто, блукаючи, йшли ми на світло домів, від яких не лишилося й каменя!.. І хто нам повірить, що йшли ми на світло? Як часто шукали ми гирло, і міст, і причал в опівнічних пустинях дворів, та хто нам повірить, що річка була тут? Тільки крізь нас переходять

міста у непам'ять. Ми вимовляємо їх і знаходимо іншими. Втім, вранці виходиш на площу і все пізнаєш: Липи в час доцвітання стоять золоті, безгомінні.

ДО ПАНІ ВАРВАРИ Л.

Натрунний портрет міщанки Варвари Лангиш (XVII ст.) зберігається у Львівському історичному музеї.

Тебе — теплу, погідну, лагідну, окату хочу кликати з ночі, всю з шовку й брокату. Спалює мене поїдом жадання єдине: їхати до тебе поїздом більш як дві години. Далі мене знищує пожадання друге: «З темниці музейної виплинь, королево!» — горлав би на всю губу з любові і туги серед міста, опівночі, в товаристві лева. (Лев зі мною рикав би). І коли зненацька ти виникла б на мій голос — ніби на портреті, загриміла б мені в серці музика вар'яцька і мене б охопило пожадання третє: на коліна гупнути, як бугай на страті, і благати, мов пастир, що записує в секту: «Ходім пити повітря. Тут повно кастратів. Я люблю твої руки, очі, корсетку, сукню з ліфом, сорочку, кавтан, запаску, а також панчохи і черевики. Я люблю твого тіла великодню паску, твої лікті і фалди — і все навіки!» Я схилявся б низько, шептав би п'янко, цілував би слід кроку твого, Варваро, край мережива твого, дурна міщанко, посмітюхо з Ринку, глуха почваро!

* * *

Юрцьо Дрогобич, на прізвисько теж Котермак, поночі крався у вежу, з якої все видко, — сходи рипіли, тремтіла над оком зоря. Все, що ти можеш, — пізнати невидимий рух війн і чуми, і вогненних коліс на темному атласі ночі. Все, що ти годен, — здійматись у вежу, папі писати цидулу про недорід і розмовляти латиною там, де від тебе чекають самопожертви. Пахло щурами. З вежі видні вся космос. Юрцьо, ректор Болонського etcetera, бачив у небі всілякі країни світу. Все, що ти бачиш, — хіба що хвіст від комети, яка розцвіла над чернечими снами Європи. Все, що ти видиш, — хіба що качан, дірка від бублика, слід чумацької валки, що споконвіку мандрує в нікуди з пахучих вогнем україн. Спурхнули нетопирі. Юрцьо побачив на небі Дрогобич: залатаний мертвими мур, два костели, дзвіниця і церква св. Юра. Все, що ти здатен, — закрити при цьому очі. Згусла в сорочці рана, дірка понура, всмоктує в тебе таємні пророцтва ночі. Все, що ти знаєш, — калач, переламаний навпіл, не зліпиш докупи. Дні твої, наче вода. Небо запнулося чорним. Дописуєш папі: сього року, здається, знову рушить орда…

ПІДЗЕМНЕ ЗОО

Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони…

Б.-І. АНТОНИЧ Живуть кити під містом. І тритони. А ще — дельфіни. В сумерку глибин, в западинах, де чорний місяць тоне, де вибрано породу з порожнин, вони живуть — міноги і мурени, сирени, восьминоги. І смиренне сліпе суцвіття губок та медуз — у вирвах шахт, у ямах наших душ. Живуть під містом леви, жовті й сонні. Сховала їх розпечена трава. Летючі зебри, антилопи й коні цвітуть на дні пасовищ і саванн. Живуть також під містом крокодили. Заплутані в ліан солодкі жили, тріпочуть тіні мавп або папуг. І сотні сотень мух, мурах, ропух. Живуть під містом зебри і буйтури, — ревуть їх сурми в ніч, мов мерзла мідь. Сайгаки й сарни, пасерби натури, пасуться на межі нічних угідь. І мамонти, сумирні, мов корови, і мастодонти. Кам'яні діброви двигтять від них, тремтять, як тепла твань, — вони сюди втекли від полювань. Живуть під містом люди. І прочани, і міщухи. І крила в рукавах. Розкручується знову копійчане порочне коло вицвілих розваг, — усе так само. ГІиво ярмаркове, скрипки весільні, ліхтарі, підкови, цілунки, плач, кохання і пітьма… Під містом. Тільки міста вже нема.