Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»

Андрухович Юрий Игоревич

ГРОБНИЦЯ

і ось ми зібралися всі разом ціла родина коли цвинтарні служаки відітнули непевний промінь за останнім з нас ми знову зустрілися як за найкращих часів гри на біржах катання на фіакрах недільних балів у заміському клубі лежимо на твердій підлозі під мармуровою чашею що від палого листя й дощівки тяжка та все ж у пристойному товаристві праворуч цукровий маґнат ліворуч оперний тенор не чуємо як тече вода шумить вітер але іноді глухої нічної пори здригаємось коли затягне лайдацьку пісню молодь повертаючись пізно з танців у робітничі передмістя

БІБЛІОТЕКА

ми шукаємо щонайточніших знань драбинами сходимо на вищі поверхи книгозбірні нишпоримо по стелажах спільно з павуками здіймаючи крейдяні хмари під стелею мов на вершині стрімкої вежі чуємося повітряними гімнастами аж забиває дух і ледве втримуєм рівновагу поринаємо в найтовщі томи без надії колись вибратися книги поглинають нас як моря хапаємось руками за різьблені виступи сяк-так тримаємось на поверхні і коли вже цілком підупадем на силі засапані обсипані штукатуркою здається знаходимо в гущавині сап'янів та коленкорів притулене до стіни легке і тепле гніздо вуличної ластівки

ЛІКАРНЯ

ми

стаємо щоразу легшими о десятій ранку по закінченні процедур виходимо всі в однакових фланелевих піжамах в наших рухах дедалі більше невагомості ходимо парком старої садиби граємо в доміно біля гіпсової купальниці над водою по обіді граємо в доміно у палатах іноді нянька висварить когось хто наслідив калошами на музейному килимі граємо в доміно дивимось у вікна часом повз оранжерею і літню альтанку проносять когось такого укритого твердим накрохмаленим простирадлом їмо яблука в наших очах щораз більше ясності до пізньої ночі тишком розповідаємо анекдоти водночас прислухаємось коли ж нарешті вирине з лісосмуги той сліпучий експрес далекого прямування

ПЛАНЕТАРІЙ

вчимося бути далекоглядними недільного дня тяжіємо до повчальних розваг і видовищ розглядаємо небо зі сферичної башти випнутої мов око циклопове неподалік чортового колеса та літньої естради виткими сходами прямуємо до зірок припадаємо до телескопа як до дерева наводимо різкість в окулярі ця чудодійна гармата для споглядання висот показує нам парад планет на цупкому картоні небесної мапи засвічуються одне за одним електричні сузір'я хочемо запам'ятати їхні назви адже навколо стільки туманностей нетерпляче питаємо коли ж буде чумацький шлях зійшовши знову на землю стріпуємо з плечей місячний пил п'ємо лимонад у павільйоні навпроти саме тут і саме сьогодні випадково навіки

ФАВСТОВЕ СВЯТО

1. НІЧ

Ось тобі, вбога пуста голова, перше знамення Різдва — снігу добув ти для білих поем, вітру черпнувши плащем. Крила не тут, але спогад крила на ніч прип'яв до стола — мить, наче рибу, ловиш багром і повертаєш в огром. Тільки тепер вона має печать віщих прозрінь і зачать. Є в ній зима — цегляні димарі теплі о білій порі. Ось тобі й ніч, пуста голова, напередодні Різдва. Хочеш — придумай, як до зорі рушили тріє царі…

2. ЗОРЯ

Там, де нас немає і не буде, сніг упав на вежі і сади. В темряві жаріють без остуди вогники у вікнах зі слюди. Сяють ночви, тесані до ладу, і м'яка для купелі вода. І зоря таємну має владу. Ляда. Чоколяда. Коляда.

3. СУМНІВ

Такої ночі перейду місток, ступлю на сніг і подолаю схил. Всього мене — до мозку і кісток пройме мороз, опівночі стосил. О ніч німа, пустельна і совина! Цей холод, ця тілесна печія… Матерія — первинна. Це — провина. (Як не моя й не Божа, то чия?) Мої знання сумнівні і сумні. Тому й жага нуртує, мов аорта, — і я не сам: глузлива пика чорта по-змовницьки підморгує мені. Беріть мене, панове чортівня! Тягніть у вир, де душу розітнуть. А там, де народилося ягня, про мене, безнадійного, зітхнуть…

ЕКЗОТИЧНА РОСЛИНА — ПАСТЕРНАК

Гуділи вітри. Йшов холод зі степу. І зимно було немовляті з вертепу На схилі гори. Його зігрівало дихання вола. Приручені звірі Схилялися в мирі, Над яслами плавала тепла імла. Обтріпавши пил зі своїх кожухів І проса зернини, Вдивлявся з вершини Спросоння у темряву гурт пастухів. А там було поле в заметах могил, Цвинтарна горожа, Нагробків сторожа І небо над цвинтарем, повне світил. А поруч, іще не відомим вогнем, Сумирніш од скіпки, Що світиться з шибки, Горіла зоря на шляху в Бетлегем. Вона плом'яніла, як збіжжя, з безмеж, З-над неба і Бога, Як відблиск нічного Підпалу в стодолах, як сполох пожеж. Вона височіла — скирта вогняна Соломи і сіна, У світі єдина, Цвіла, сколихнувши простори, вона. Над нею заграва вростала у ніч І щось означала, Ясна й небувала. І три звіздарі поспішали на клич. Позаду везли на верблюдах дари. І два віслючки уповільненим ходом Трюхикали вниз, дріботіли з гори. І видивом дивним нової пори Росло віддалік все, що збудеться згодом. Всі думи століть, і пориви, й вітри На площах майбутніх, всі зали й музеї, Всі витівки маґа, всі пустощі феї, Всі кулі з ялинок, всі сни дітвори. Весь трепет затеплених свіч, усі віти В мигтінні позліток, всі радощі гри… …Все злішав зі степу розлючений вітер… …Всі яблука світу і всі кольори. Ставок заслоняли вільшані верхи, Частину, проте, було видно зусюди Крізь гілля дерев, де чорніли птахи. Як вийшли на греблю осли і верблюди, Змогли роздивитися їх пастухи. — Ходімо й собі та вклонімося чуду, — Сказали, запнувши свої кожухи. Від човгання снігом робилося жарко. Поляною вздовж, ніби листя слюди, За хату стелилися босі сліди. І саме на них, мов на пломінь огарка, Гарчали вівчарки при світлі звізди. Морозяна ніч виглядала, мов казка, І хтось невидимий над плином ходи Щоразу вривався в пастуші ряди. Собаки брели, озиралися жаско Довкола підпаска й чекали біди. Тією ж дорогою, в тій же місцині Йшло декілька ангелів. Тихі й чудні, Були між людей безтілесні, мов тіні, Та слід залишали їх білі ступні. Було крізь юрбу проштовхатися годі. Світало при вході, де кедри росли. — А хто ви такі? — запитала Марія. — Ми плем'я пастуше й небесні посли, Прийшли вам обом воздавати хвали. — Всім разом не вільно. Чекайте при вході. І в попелі сірім досвітньої мли Товклися погоничі, зайди, заброди, Сварилися вершники і пішоходи, Над жолобом, видовбаним із колоди, Верблюди ревли і хвицались осли. Світало. Вже ранок, мов порох золи, Останні зірки вимітав з небозводу. Лише трьох волхвів із усього наброду Впустила Марія, і ті увійшли. Він спав, тихо сяючи в яслах дубових, Як місячний промінь в глибинах дупла. Його зігрівали безмов'ям любови Губи ослині та ніздрі вола. Стояли в пітьмі, що тремтіла, вразлива, Шепталися, ледве знайшовши слова. І раптом із сутінків, звідкись ізліва, Хтось мовчки відвів з-перед ясел волхва, І той озирнувся: з порога на діву Дивилась, мов гостя, зірниця Різдва.

1947

ІЄРОНІМ БОШ XX

Наші святочні пориви — палкі та вознеслі, ніби й не нам волокти цю планиду грузьку. Далі, все далі від нас рибалки і теслі, тільки предвічні сліди на воді та піску. Годі рибалити, браття, — глибини стемніли: риба з морів у бляшанки тісні запливла. Наші обійми схололи, обличчя змарніли в холоді надто блискучих будівель зі скла. Між синтетичних ялинок шукаємо віху: як розпізнати майбутнє, о куле скляна? Акумулятор для німба — винахід віку, на видноколі — вогнетривка купина. Щось ми згубили (а може, знайшли) на розпутті, тут, в епіцентрі іржавих дротів та епох. З тихим благанням дивиться в очі майбутні наш до ялинки підвішений крихітка-бог.

ТАНҐО «БІЛА ТРОЯНДА»

Десь поміж двадцятими, поміж тридцятими, поміж дахами, балконами й вивісками, в надвечірнім затемненні сніжного міста, снується танґо безпритульне, вигадане студентом консерваторії на узбіччі хідника з допомогою акордеона, романтичних уявлень і голоду. Акордеон виливає таку арґентинську пристрасть, аж у серцях перехожих попівен спиняється кров, і мандрівні папіросниці гостроплечі чорну фарбу виплакують з тихих очей, і газетні хлопчиська в картузиках тупочуть у такт босоногими черевиками, і нетанучі профілі хутряних пасажирок напівобертаються з авт і фіакрів, а меланхолійний добряк поліцейський відпускає, зворушений, з Богом дільничного прошака — перші ніжні поривання поцілунки і зітхання і твоя тремтяча рука І кожен музичний мідяк — це визнання, це шанс не померти з голоду, стати ґенієм, перепустка до ювілейного залу, десь поміж п'ятдесятими й шістдесятими, де статурне сопрано і тенор з широким ротом (і коли він його роззявляє — на люстру летять солов'ї), де вишивана публіка так достигає оваціями, ніби чорна хмара гнівним дощем, де медалі, і лаври, і сльози на бюстах хористок, де немає зимового танґо, забутого ще у тридцяті, а колючі, мов терня, красуні тобі несуть квіти, і шукаєш у пустці невидимий акордеон, але профіль тінистий напівобертається в ложі, щоб тобі посміхнутись прихильно, щоб закликати поночі, ніби в утрачений сад, у прожиті міста, у стемнілий, віддалений рай — перші неспокійні ночі перші муки снів дівочі і найперше слово — кохай Наче в мушлю сповзав ти по сходах додолу, обіймаючи акордеон, мов талію прачки, і невже це був ти, і невже ти до танцю їм грав, цим невмитим гостям опівнічних прокурених кнайп, цим укладачам бруку і швачкам, вуглярам, ковалям, копачам, сажотрусам, повіям, і невже це вони, проштовхавшись до твого плеча, все горланили: «Білу троянду-у!» І за першими тактами більшали очі недорослих танечниць, що, вену вколовши, вилітали попарно на світло, немов на поміст, і здіймалися білі ключиці в поривній задусі… І тоді в цьому димі, в цих випарах, там, поміж двадцятими, поміж тридцятими, так розмито й непевно напівобертається профіль, і ти ладен померти, і знову це танґо, і знов — перші клятви і моління перші стогони й боління і таємна перша любов

ЦИРК «ВАҐАБУНДО»

І Я продаю квитки на магів і на мімів, я коло входу став з ключами, мов Петро. О діти передмість з устами херувимів! Шатро — мов помаранч. Приходьте у шатро!.. Ми йшли пісками міст, мов митарі за митом, обсипані зірками й пухом із тополь, наповнивши завулки світлом і блакитом, скоривши Неаполь, Марсель і Леополь. Директор цирку — йог і екстрасенс Ананда (мов еполет, сидить на ньому скарабей). Він — заклинач рослин, і світляна троянда, неторкнута й німа, росте з його грудей. Цукрова вата — харч для янголів і птаства, мов кокони Коканду, мов паволока хмар — для приміських дівчат яка солодка пастка, аж світиться із них жадання, мов ліхтар… О діти злих часів, посіяні в огромах пастуших пустирів, де рейвах відлунав!.. Приходьте у шатро. Один-єдиний помах — і душі заясніють, як терен із канав… ІІ Я продаю квитки на блазнів і факірів, на мерехтіння ламп і хихотіння мавп. О власники грошей з обличчями вампірів, для вас і ваших дам — парад у стилі «вамп». От акробатки Ле липке лискуче тіло звивається в кільце, достоту ніби вуж. А от фіґляр Вендетто — як тонко, як уміло протне він вас ножами під оркестровий туш! Однак лише на мить (віват, панове смертні!): усіх вас оживить на грані чорних тайн приборкувач сирен, кентаврів, перевертнів, гіпнотизер і дух Азріль де Франкенштайн. І що почнеться тут! шизофренічні танці банкірів і повій, графинь і різників! О власники життя, о павуки у шклянці — для вас — нервовий вальс, аж піна з язиків, піротехнічний шал! і димові завіси — це тільки ззовні цирк, а в глибині пітьма! І в ній немає дна! — черниці та гульвіси влітають у тунель, затягнуті сторчма… III Я продаю квитки на коней та верблюдів у збруї золотій пошарпані боки. О пильні сторожі з очима страхолюдів, з очима без очей, з очима навпаки! У наш духмяний хлів, де спалахи звіриних вологих теплих тіл, де ситий дух кубла, приходите і ви в казенних пелеринах — землисті голоси і кров, немов зола. І звівши зимні очі на паперові зорі, де в'є високі петлі мотоциклетний ас, ви стежите сурму в ревкім його моторі — яку майбутню бомбу пригріє він для вас? Шукайте динаміт! Хай детектив залізе в позакулісні сфери, пекельний, мов Марко. Він витрусить намети, халати і валізи — а звідти лише ластівки. І латані трико. Ілюзіон! Мана! Сторожа заблукала у цирку, мов у снах. Я прочитав ті сни: листівки ластівок протяли стіни і дзеркала, немов укуси кажанів, — на шиях ордени. IV Я продаю квитки на цитри й тамбурини. Втікає вам із рук ця музика ламка. О вуличні філософи і кав'ярняні прими! Це Соломії соло. Так тече ріка. Це вище, ніж атлет, що гне залізні штанги, І навіть — ніж лемур, що нявкає котом. Від неї ніжними стають руді орангутанги, і зорі замість дір пронизують картон. Цирк обертається. Вгорі — співає Соломія. Трапеція тремтить, немов крило живе. Живемо в цьому Вавилоні — кожен як уміє, а ну ж вона зірветься вниз чи спів насмерть зірве?! Та ж ми без неї — тлінь, безлика й без'язика, що на тісних торгах міняє імена. О містечкові віршарі в розбитих черевиках! Ви кожному скажіть, що є у нас вона… Є голос! І любов!.. Але я замовкаю. Це тільки ззовні цирк. А в дійсності — земля. Я зупиняю механізм. Я касу замикаю. Микаю-за. Ка-ю-ми-за. Бім-бом. І тра-ля-ля.