Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія», Андрухович Юрий Игоревич

Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»

2002 г.

5.00 + -

рейтинг книги

Шрифт:

ЕКЗОТИЧНІ ПТАХИ І РОСЛИНИ

ПІСНЯ МАНДРІВНОГО СПУДЕЯ

Агов, мої маленькі чортенята! З-під свити я вас випущу на світ — туди, де кров з любов'ю черленяться, де пристрастей і пропастей сувій… Я — ваш отець, тож будьте мені вірні! (які невірні рими в голові!), але коли до серця входять вірші — прекрасні, наче крила голубів, які тоді надії!.. З риторик і поетик академій — гайда на площу, як на дно ріки! Підслухані у вирі цілоденнім, ті рими — вчителям наперекір (у вчителів, здається, перекір)! Або в поля, як на зелену прощу — читати вірші травам і вітрам!.. І постарайтесь, я вас дуже прошу, щоб явір тихі сльози витирав, щоб небо, нахилившись, наслухало, щоб завше був натхненний соловій… Хвалу

воздавши часові зухвалу, звірят і пастухів благословіть!.. Отож, — на світ, за діло — чарувати! Агов, мої маленькі чортенята!

КАЗКАР

Я міг би гнати тепле стадо — мене б життя кудись несло, або пізнав би легко й радо просте корисне ремесло. І так лічив би добрі днини, а дзиґарі з високих веж мене хвалили б щогодини: «Ти мудро й праведно живеш, якщо живеш, якщо живеш!» А я — не той, бо родом з райдуг і я махнув на похвали — мене ви знаєте як зайду, а все ж зовете за столи! Адже в мені бринить як свято земних історій вічний рух: про серце, вірне і завзяте, про творче диво теплих рук, про незугарне і прегарне, про сонний сад і жах темниць, про дівчину з очима сарни, що виросла в краю суниць, про двоголосся неба й хліба, коли у небі віщий птах, коли духмяна груша липня в листках повисне і в літах, а я повім коханій так: ти — достеменна як сльоза найтонша лагідна лоза ти — океан для корабля розкішна маревна земля ти — і колиска і труна найчарівливіша струна в тобі живе моя луна моя небесна борозна я — просто пісенька твоя моє світило золоте холодний і бездарний я коли без тебе все не те і світ як плід у нас надвоє аж ми ласуємо обоє

АСТРОЛОГ

У нього палка потреба, у нього жадання слізне: окраєць нічного неба піймати у фокус лінзи… Бо він живе на горищі, а там сутерени вищі: у сутінках — мерехтіння і сонце межує з тінню. Він дивиться тільки вгору, і небо лоскочуть вії, коли в полудневу пору від кухні смаженим віє. Над містом літають птахи, а поруч із ними «ахи», коли роззявлять на площі голодні роти бідолахи. Земля собі пілігримить, кружляє собі й кружляє, а хтось нові пелерини на осінь собі замовляє — а він живе на горищі (там зимно, там вітер свище), але насправді з горища небесна ковбаня ближча. У нього маєтків немає — згори в декольте заглядає, а в місті вічність минає не так, як він загадає. (Балконне крило ажурне й сентиментальне, мов танґо, обжив бароковий янгол — створіння пухке й безжурне). І взявши голову в руки, він крикне собі з розпуки: «Чого я марную роки?! Візьму попід руку Юзьку, піду в пивничку на Руську, забуду святі мороки! Забуду святі мороки…»

АЛХІМІЯ

В реторті вариться коктейль — твоя й моя першооснова, якої давній менестрель шукав із музики і слова, — в реторті вариться коктейль (oh, yes, my baby!). Я — Фауст, Гамлет, Вільгельм Тель! Я сплю на небі! Та будні стомлено шиплять в розпечених побитих тиглях, і в суміші отій киплять сполуки спогадів застиглих. Коли крізь будні ти пройдеш, — чи ж обійдешся без подряпин? Коли в букетах подаєш надії, від сльоти продряглі, та от впадеш з високих веж (oh, yes, my baby!), побачиш — на землі живеш, а зірка в небі! Але всі рани заживуть, смараґдами всі сльози стануть, коли цілунки проженуть слова олжі — поза вустами. І павутинки наших душ знайдуть свою першооснову, немов пелюстки наших руж — розкриються цнотливо знову: «Це ти?» — «Це я, твій сум і щем…» (oh, yes, my baby!) — я загорну тебе плащем, немов на небі…

РОМАНС МАРТОПЛЯСА

Я стужився. Я, мов кінь, погриз вудила — відступи, бідо гірка й мороко: десь любов моя на Ринку заблудила, десь отам, між ренесансом і бароко… Я стужився. О подайте катеринку! Про гризоту вам заграю, про утому; десь любов моя пропала серед Ринку, між перекупками, три століття тому… Може, знову кокетує з різниками, що, ножі об фартухи повитиравши, височіють, наче брили, над лотками, мружать очі, мов коти, на неї завше? Може, спритний зеленяр за стиглі вишні рве із неї грішну ягоду цілунку? Чи хитрун-купець в єдваби пишні окрутив мою зрадливу юнку? Ах, на Ринку — всі спокуси світу… Там таке побачиш — не насниться! Може, мою діву чисту й світлу заманили в Чорну Кам'яницю? Чи й сама вона закам'яніла, і тепер стоїть собі — Діана! І ночами шле камінні стріли в мої вікна, втрачена й незнана. Тра-ля-ля, тра-ля-ля-ля, тра-ля-ля, тра-ля-ля-ля, тра-ля-ля, леле, дана-дана!..

БЛАГАННЯ МАРТОПЛЯСА

Братове, до вогню мене прийміть, подайте хліба чесний почастунок — я йду давно, а клич нічних вістунок мертвить і воскрешає водномить. Я виміняв на вітер срібло й мідь, я став недоторканний, мов цілунок. Я йду і на плечі моєму клунок, і ви мене, братове, обійміть!.. Я не навчу вас жити на землі, збирати мед і стригти череду, додаючи рублі та мозолі. По гострім путівцю, мов по мечу, до ваших жител радісно прийду і невблаганну зірку засвічу…

БАЛАДА ПОВЕРНЕННЯ

Коли мандрівник повернувся додому, ступив за ворота, зійшов на поріг, здійнявши на плечі дорогу і втому, — всі радощі світу вляглися до ніг. Його не забули, його зустрічали: вечеря з вином — на широкім столі; чомусь не казав про далекі причали, замкнувши в устах невідомі жалі. І всім було дивно, і жінка до ранку зітхала в даремній гонитві за сном. А він все дивився туди, за фіранку, де зірка по небу пливла над вікном.

* * *

А це така любовна гра: кружіння, дзеркало і промінь! — ти все одно підеш за грань, у чистий спомин, чистий спомин. Кружіння!.. Ніби й неспроста миттєвий дотик (чудо стику!) — на луг життя і живота покласти б руку, теплу й тиху… Ми надто близько — марний знак, той запах Єви — не інакше! Ми двоє в дзеркалі, однак усе не так і все не наше. Бо вийду із дзеркальних меж — розвалиться хистка будова. Ти в чистий спомин перейдеш, слонова кість, роса медова…

МУЗЕЙ СТАРОЖИТНОСТЕЙ

Як ми ходимо обоє нетрями старого дому!.. Гобелени і гобої славлять пару невідому, ніби бачать нашу змову: кожен дотик — теплий спалах. І тоді ми знову (й знову) переходимо в дзеркалах. На годиннику з гербами, як завжди, година друга, і крадеться вслід за нами, може, туга, може, фуга… Повз портрети і портшези з нами йде луна від кроків. Ми кудись надовго щезли (двісті років? Триста років?). І, коли вже стане темно, з неопалених покоїв (я, здається, вівся чемно, я нічого не накоїв), у жаркі вогні неонні повертаємось навіки. Я несу тебе в долоні, і життя таке велике…

СТИХІЇ

Мадригалик

По-перше камінь. Твердь. І підмурівок. Холодна перепона. Тож мета втікає від зарюмсаних корівок, а зостається творення хвоста. Коли, розбивши камінь, з порожнечі ти витвориш, мов іскру, чистий шал, Вона тобі — рожеві нігті в плечі, Се — у вогні розжарений метал. Але коли ти Майстер, то з металу ти витнеш золоті кружала зір і понесеш її, легку й повсталу, і се — стихія леткості: ефір.

1 2 3 4 5 6 7 8 9