Енциклопедія російської душі
Шрифт:
«Щоб змусити швейцарів працювати, — у свою чергу думав Сталін, — є три шляхи:
Провести з ними індивідуальну роботу, налагодити людський контакт і вийти на „розуміння“.
Пообіцяти непомірні чайові (розвинути інстинкт власника).
Сильно налякати».
Сталінізм був неминучий.
У крові — інстинктивний імперіалізм, але також і вічна забудькуватість із цього приводу. Наречена прокусила мені руку до крові. Росіянин не може без ідеалів. Слід зубів зберігся. Ідеал — дуже російське слово. Рідне месіанство побудовано на «плаваючій» ідеї: російська форма існування виправдана найбільш божественним чином. Нація-солянка із золотих рибок. Що спільного в мене із тамбовським мужиком?
Росію заговорили до дір. Вітчизняна техніка самоаналізу оформилася в образи, від Обломова — через Платона Каратаєва, Остапа Бендера, Васілія Тьоркіна — до вченого алкоголіка з Пєтушків. Завжди культові герої були однобічні. Обломов хороший, але Каратаєв не гірший. Мова ж іде не про тип, навіть не про архетип, а про генія місця, грибницю, на якій ростуть і Обломови, і Тьоркіни. Ця грибниця і є Сірий.
Геній місця виявився без місця. Бездоганність у бутті наближає Сірого до бунтівних духів. Лежати на печі — це теж бродяжити. Іван-дурень і Обломов — бродяги. Не кажучи вже про Остапа Бендера. Радянський туризм із гітарою — теж бродяжництво. Ніде немає спокою. Відірвалися від одних богів, не прописалися до інших, до іншого. Не тому, що місця багато, не настільки вже й більше, ніж у китайців, а тому, що принципово не виходить. Якщо безбуттєвість, то тоді ніякої загадковості, поєднується несумісне, п’яте з десятим, целки із блядством. І тому християнство не вкоренилося.
Безбуттєвість — це ще й загубленість. Звідси причепливість загальних екзистенційних ідей. Росіяни задовго до Сартра — природжені нуднотворці, але різниця в тому, що на Заході богопокинутість — ентропія богів, а в Росії — нутряна боговідчуженість. Сьогодні зводять церкву, завтра — войовничий атеїзм.
Нація бомжів. Бродяжити — доблесть. Це йде на зміцнення загального неробства. Дім — проти такого правила. Дім — беззаконний. Родина — необов’язкова. Жінка — тягар. Діти — навіщо? Знов-таки переплутали із християнством. Помилилися. І багато хто, із простих, прийняли за чисту монету й навіть стали святими через непорозуміння. І як результат бродяжництва — в’язниця. Вічний конфлікт із державою.
Народ рветься бродяжити. Не ногами, то головою. Марксизм і пияцтво — бродяжити головою. Але бродяжити — не кочувати. Кочівники — трудяги. Бродяги — жебраки. Ми — нація жебраків. Бродяги — злодії. Крадуть усе, що погано лежить. Вони — не вбивці за пристрастю, але можуть. Бродяга — це уява. Це — кмітливість. Бродяга — брудний. Ми — не цигани. Там — устрій. Але косуємо на них — романтично — із приязню. Звідси вічна ворожість до міщанства. До фікуса. Чорний переділ — народна пам’ять. Росія завжди вибухонебезпечна. Тому що власність — крадена. Отже: любов до блатного. Бог не освятив працю в Росії.
Як усі кинулися до Горького! Російський бестселер! Це — наше. Та ще й — на славу! Виправдання бродяжництва. І, як один, розвернулися: а чому це безбуттєвість? Може, це і є буттєвість?
Але як же у нас усе підгнило! Народної підстилки під життя немає. Було — згнило. І ми — безбуттєва країна. Стрижня немає. І поки не впишемося в буття — нічого не буде. Але як же вписатися, якщо ми не знаємо, що в нас його немає? Тому такі сильні консервативні ідеї. Лібералізм — вся рідота потече. І точно — тече. І так буде завжди. І так було завжди. Нічому ніколи не навчимося. А як же буття? Якщо тисячу років — без нього. Отже — будемо неприкаяними. Оце наша прозорість. А всі хором: не зрозуміти, не розібратися. Та зрозуміло все. От тільки страшно. По-перше, образливо. Як же так: усі з буттям, а ми — без. По-друге, несправедливо. І тому викорінювання нації Сталіним було справедливим: усіх бродяг у ГУЛАГ.
— Я, — зізнався мені Сірий, — відрізаний. Відрізаний ґудзик. Ось такий як є, такого мене й бери.
Мені стало не по собі. То виходить — тікати звідси. Світ за очі. Геть! Бо сюди все одно йде черговий Сталін, усім скрутить голови, інакше розвалимося. Але чому мені не хочеться звідси втікати, коли все так прозоро? Так, усе, як на вулкані. Так, народ каламутний. Але тут весело! Тут гульня. Але гульня — це ж погано. Виходить, я теж бродяга. Виходить, це моя земля. А раптом проскочимо? Ніколи не проскакували, а тут проскочимо. Але ми не проскочимо. Надія в Росії помирає першою.
Сірий підійшов до дзеркала й довго стояв, недовірливо почухуючи щетину. Показав дзеркалу обкладеного язика, покрутив пальцем біля скроні.
— Нічого не показує, — сказав він, обернувшись до мене.
— Що не показує?
— Мене не показує. Не відбиваюся.
— Не може бути, — не повірив я.
Я підійшов. Сірого було видно у дзеркалі.
— Ну, ще що придумав. От ти!
— Де? — він поторкав себе за ніс. — Ні, не показує. Що робити, якщо нічого не поробиш?
Якщо із цією країною нічого вдіяти не можна, то, може, вибудувати тут, на горі, обсерваторію, щоб вивчати природу людини? Чи це тільки відхилення? Перверзія по-російському? А ми видаємо все це за правду.
Іноземці збіжаться — дивіться, як вони про себе.
Зачиняйте ворота.
Це я вже проходив.
Не треба кривдити росіян.
Звідки ця іскра? Суміш гівна й озону. Це теж ні з чим не порівняти.
Бачиться, відкривається щось за життям, невелике, дорого оплачуване муками задоволення.
От кажуть: пупок. Відраза до тіла. Сірий з’явився до мене у формі принтера «Паккард енд Х’юлет». Міський божевільний. Звідки в мене таке марнославство? Від мами? Від тата? Голий пупок. Росіянин не має ніяких прав. Він без них легко обійдеться. Я прийшов. Вони накинулися. Я стояв — губи облизував.