Енциклопедія російської душі
Шрифт:
— Свиня не може «приспати» себе, — заперечив Сашко. — А в нас це виходить чудово. Люлі-люленьки, — заспівав він, ляскаючи себе по колінах.
— Охо-хо, — підхопив я. — Наївність нового покоління, що кинулося перетворюватися на середній клас, самовиражатися й самостверджуватися, викликає в мене не менше презирства, ніж дурість їхніх батьків і матерів.
— Презирство — тонке почуття, — з легкою образою розсміявся Сашко. — Молодь повинна взяти владу у свої руки.
— Звичайно, я не можу сказати, що залишився до всього байдужим. Мене бентежить гностична думка про нерівність душ, але, дивлячись на
— Щасливі народи, що живуть під щасливими небесами, як італійці, трохи плутають нам карти, — зітхнув Сашко. — Давайте створимо таємне товариство.
— Яке?
— Таке, що створить нового Бога.
— Дайте мені закінчити про Росію! Про неї зазвичай пишуть з осторогою. Росію або жаліють, або намагаються зрозуміти. Але розуміння є важчим не через надскладні особливості свідомості, а, навпаки, чербз зайву простоту тутешніх звичаїв.
— От ми зараз говоримо-говоримо, а над Капрі висить місяць, як соковита скибочка лимона.
— Людина, яка не розуміє своїх інтересів і свідомо шкодить собі впродовж усього життя, справді здається загадковою. Народ, що залишився архаїчним утворенням після запуску супутника й створення ядерної зброї, небезпечний і нещадний.
— Я, певна річ, приховую свої переконання, — сказав Сашко.
— Зовні я проводжу лінію інтелігентної людини, — додав я.
Якби в Росії не було російської мови, а розмовляли, наприклад, німецькою, то тут взагалі нічого не було б. А так принаймні є російська мова.
Коли кавказець з активним ставленням до життя хотів у радянській Москві повечеряти в ресторані, він завжди знаходив слова, щоб отримати смачну їжу.
— Слюшай, — казав Кавказ, і так вагомо вимовляв своє свідомо зіпсоване «слухай», впливово морщив ніс і близько підносив до нього пальці, відокремлюючи себе мовою тіла від носіїв незіпсованої мови, що офіціантка відразу починала привітно виляти кульковою ручкою. І деякі багаті євреї з богеми теж уміли замовити собі що-небудь смачненьке, на їхніх паличках шашлику не було шматків з неїстівного жиру, а на моїх вони були. І штука не просто в тому, що офіціантка вірила в грузино-єврейські чайові. Вона вірила в мовний натиск, у поставлений голос. А росіянин, якщо він був сторонній, у відрядженні чи просто з фарбованою коханкою, ніяк не міг словесно пробитися до офіціантки, навіть якщо був при грошах. Він борсався в пасивних словах. Тому росіянин їв гівно.
Дехто вважає, що російська мова засмічена великою кількістю мерзенних слів. До них належить мат. Крім того, пострадянська мова. Але радянська мова — це все одно, що носити синьо-червону міліцейську форму з кашкетом: тисне, теліпається, тісно, муляє.
Натягни на будь-якого росіянина міліцейський кашкет — він виявиться сильнішим за росіянина. Так було. Усі мали вигляд міліціонерів. Я майже не знав винятків.
Я люблю мат за його магнетизм. Але мені подобається тонке переродження звичаїв, ніжний коректив у взаєминах, коли «блядь» тихо переплавляється на «блін». Я люблю мовну «чуму», тютюнову суміш різних фень. Коли скінчилися жарти, висохли як поняття, бо жартами стало неможливо облагородити дійсність, тоді слово здалося —
За радянських часів машини їздили ночами з підфарниками. Підфарники — це скромно. Коли комунізм закінчився, самохіть перейшли на ближнє світло. Цим заявили про себе. Активно. Так само й пострадянська мова. Запалили ближнє світло. А дехто став їздити з дальнім.
Але ті, що стали їздити з дальнім, так швидко поїхали, що половина з них опинилася в Москва-ріці. їх там постійно виловлювали. І тому мова вибрала все-таки ближнє світло.
Воно освітлює те, що є: жіночі ноги, сміттєві баки, тугу за надією, всілякий мотлох. Підфарники освітлювали тільки самих себе. А ближнє світло — це вже світло.
Вражаюче почуття часткової правоти всіх. Правильно зробив Грозний, що образився на Курбського. Правильно зробив Микола, що образився на декабристів. Правильно зробив Курбський, що не стерпів російського ренесансу. Правильно робить обиватель, що не вірить нікому. Правда за кабацьким Єсеніним. Правда за світом мистецтв, який відвертається від смердючої Росії. Мають рацію ті, що хочуть імітувати Захід, вдихнути в Росію його енергію. І ні за ким немає правди.
— А вам усе-таки несила замиритися з державою, знайти в ній що-небудь «миле»? — запитав мене Сашко.
Сумнівність спроби, кваліфікованої як зрадництво, мракобісся чи втома. «Миле» не існує, «милого» немає. Відчайдушне пробудження до вічних цінностей серед лайна. Хамська зверхність вічно заклопотаної собою влади, яка не має часу порозумітися з людьми. Нові образи. Сила російської інтелігенції — позаурядове мислення. Воно ж — вічна слабкість. Нескінченний лист Бєлінського до Гоголя.
Тепер, дивлячись на те, що трапилося, мені здається, що це відбулося не зі мною. У Росії бути песимістом — як відстрілятися. Нічого не прийняти, нікого не визнати. Стоїш — попльовуєш. Якщо буде краще, ніж ти сказав, — забудуть. Якщо гірше, притягнуть до відповідальності: «Ти обіцяв!»
Рідкісні випадки шляхетного служіння вітчизні, яких ніколи не визнають підозріливі сучасники. Невіра у власність, нажиту нечесно. Сверблячка переділу. Гіркота в роті — головний присмак батьківщини. Нездатність змусити країну працювати на себе. Нездатність перебороти споконвічну відчуженість держави від людини. Нескінченне рюмсання. Дисидентське словоблуддя. Мартиролог. Нескінченна підлість російського життя. Коли життя йде всупереч життю. Піднесення розпачу на щабель героїзму й останньої національної істини. Розчарування диктує огиду до країни.
— Дух Лєрмонтова, — узагальнив Сашко.
Ми не могли з ним наговоритися. Ми говорили й узагальнювали. Цілими ночами. Наші слова зливалися в екстазі.
Пробудження кондової Росії. Вона висуває ідею зрадництва, спокуси країни Заходом, євреями, грамотіями. Усе забувається. І повторюється. Довга ніч політичних дебатів, яких позаочі вистачає на ціле покоління.
У чому диво Росії? У російській патології є додатковий вимір життя. Оце головна цінність. Так, але хто належить цьому виміру? Низи безвідповідальні, противні. Інтелігенція як стан істерична. Нікого немає, але є люди.