Енциклопедія російської душі
Шрифт:
У ресторані нас, звичайно, захотіли підслухати, але я заборонив Сашкові навіть думати про це.
— Або довіряєте мені, або до побачення, — сказав я.
— Що ж усе-таки, по-твоєму, революція 1917 року? — задумливо спитав Грегорі. — Випадковість чи закономірність?
Він писав книжку про Росію вже десять років і ніяк не міг закінчити. То влада мінялася, то — концепція.
— Випадкова закономірність, — безпомилково припустив я.
— Як-як? — він кинувся записувати у блокнот.
Ми згадали жахи дисидентства. Розчулилися. Це було тисячу років тому, коли на свята давали
— Та вичислили! — сказав мені Павло Павлович під час наступної зустрічі. — Вичислили, але ж не садити вас було всіх!
— Виходить, підслуховували?
— Не все, — зізнався Павло Павлович. — Апаратура підвела в найцікавішому місці.
Грегорі любив російську поезію і грузинські ресторани, але був налаштований непримиренно. Він вважав, що Росія невиправна і її ослаблення бажане для всього людства. Будь-який провал Росії в Україні, у Прибалтиці, Чечні, Іраку, де завгодно, він сприймав з полегшенням.
— Мене нудить від твоєї Америки, — щиросердо сказав я. — Пластилінова країна.
— А мене нудить від твоєї Росії, — розсердилася француженка Сесіль.
— Від твоєї Франції мене теж нудить.
— А чого ж від Франції? — не зрозумів Грегорі.
— Мертві душі! — гмикнув я.
Щоправда, коли мені різали шини чи обкрадали дачу, то здавалося, що Грегорі має рацію, і що далі, то більше. Я розумів, що коли зі мною щось трапиться, я повірю йому цілком, бо індивідуальний досвід важливіший за суспільне щастя, принаймні для мене. Але, з іншого боку, Грегорі мене дратував. Він удавав, що в країні нічого не відбувається.
— Але ж уся ваша всрана совєтологія провалилася. Ніхто ніякого дідька не зрозумів. Навіть не змогли передбачити зміни.
— Зміни! — скривився Грегорі.
— Тільки не кажи, що було краще.
— Не знаю.
— Є чимало емігрантів, які під’юджують вас, тому що їх не покликали. Писати про цю політичну метушню — сама нудьга, — сказав я.
— Для заробітку корисно.
Становище було парадоксальним. Я приймав гру з колишніми катами за гроші, а Грегорі вів чесну гру, обстоюючи свої ідеали заради заробітку. Але із Сесіль у мене були особливі взаємини, і я вирішив зустрітися з нею окремо. Мені з жінками простіше.
Якщо Росія коли-небудь кого-небудь любила, то це — Францію. Вона віддала всю свою слов’янську душу за Францію. Не запитавши дозволу, вона бігла за Францією, як дворняжка. Росія облизала кожного французького вчителя, що приїхав учити панських дітей, кожного французького кухаря. Вона любила Францію за нескінченну різницю, що була між ними, за те, чого в ній ніколи не було й не могло бути: за зніженість носових дифтонгів, виразність понять, немигдалеподібні очі, будуари, за «р», непідвладне рабській натурі.
У гонитві за Францією Росія вже нікого більше не зустріла, ні на кого не озирнулася, німці, голландці та шведи залишилися
Коротка переджовтнева симпатія до англійців не змогла розгорнутися далі за вивчення другої мови пітерськими паненятами, а кліматичний рай Італії, помножений на музеї і простонародний тосканський характер, мав прикладне, художнє значення Півдня.
Росія не тільки розмовляла французькою мовою грамотніше, ніж російською. Вона думала французькою, жила по-французькому, пила по-французькому, складала вірші по-французькому, мріяла по-французькому. Як їбуться француженки? Кожний російський чоловік мав за щастя спати із француженкою.
Росія піднесла Францію до небаченого математичного ступеню, слово «француз» освітлювалося королівським сонцем, і французи були королями кохання, принцами дотепності, кардиналами легковажності. Усе, що в Росії самої не виходило, вона приписала до послужного списку французів. Вона склала їм біографії з оргій, сопілочок і пасторалей, вона умлівала від декольте з геометрично бездоганними кульками грудей без прищів і від гойдалок, що провістили вільні витівки.
Росія любила без розбору: якобінців і роялістів, французькі романи і французькі моди, напам’ять знала французьку історію. Вона любила Наполеона, який хотів її протаранити, і потайки мріяла віддатися йому, як послідуща блядюга, за Можаєм, на Бородінському полі, де завгодно, коли завгодно. Вона підпалила Москву, щоб йому, коханому жителеві півдня, було тепліше, але він не зрозумів цього жесту, схопив трикутну шапку й утік. Росія спіткнулася тільки раз, на Дантесі, але все одно — пробачила по-бабському. Вона любила маркіза де Кюстіна, який послав її на хуй, і Пікассо, котрий у своєму безмежному житті не знайшов часу заїхати до Москви, вона любила Париж як нескінченний Лувр і світову кав’ярню.
Якщо скласти, скільки разів російські роти вимовили слово «Париж», то час промовляння дорівнюватиме сотням російських життів. Росія їздила засмагати в Ніццу, лікуватися від сухот у Ментоні, дихати океанським повітрям у Біаріці, навчатися архітектурі в замку Луари. У неї була одна найближча подружка — Поліна Віардо. «Vive la France!» — дзвінко кричав молодий лакей Яша.
Саме Франція, а ніякий не Карл Маркс, заразила Росію соціалізмом, спантеличила Паризькою Комуною, а потім чомусь покинула на півдорозі до щасливого майбутнього. Росія поїхала емігрувати до Франції, як до себе додому, але ось тут уперше прорахувалася.
Навіть у радянському вигляді Росія летіла в той бік за інерцією. Перестали туди пускати, Росія сіла за переклади, пішла до приватних підпільних кравчинь із французькими викройками. Вона пронесла вірність французькій моді через усю радянську владу й переклала всіх французів; у кожному щось знайшла. Вона любила Едіт Піаф, Іва Монтана, чорні паризькі светри, гарсонів із ресторану, французьку компартію за те, що вона французька, устриці, цибулевий суп, клумби Люксембурзького саду, Мулен Руж, Версаль, екзистенціалізм, «кафе о ле», імпресіонізм, мадам де Сталь, Бриджит Бардо, шампанське, порцеляну, Селіна, Пруста, Мольєра, квартал Маре, деконструктивізм, Ейфелеву вежу, Мопассана й Рабле. Вона оббризкала всі свої пахви французькими парфумами.