Енциклопедія російської душі
Шрифт:
— Я відчув її на собі!
Ми тоді в Хайдельбергу посварилися й більше не бачилися до грузинського ресторану.
— Грегорі, звичайно, розумник, але ми й самі не з лопуцька, — сказав Сашко. — Я знайшов дивовижне місце. Фекальну станцію. Там є один дуже підозрілий мужик.
— Фекальна станція! — вибухнув я. — Мало тобі Вишнього Волочка?
— Не я цю країну вигадав. Хіба я винен, що Росія зав’язана на гівні?
— Нізащо не поїду!
Був понеділок. Фекальна станція не працювала.
— Це ж треба, — сказав я. — Директор є, фекалії є, а станція не працює.
У понеділок працівники фекальної станції похмелялися. У вівторок вони намагалися увімкнути генератор, але кнопки не слухалися. Станція то перетравлювала фекалії, то відмикалася й затоварювалася.
— Де підозрілий? — запитав я.
— А ви придивіться.
У середу ввімкнувся генератор, і фекалії перероблялися. Вони перероблялися весь четвер. Фекальна обробка досягла апогею. Працівники були азартні і всі, як один, на вигляд підозрілі, серед них і директор. Вранці у п’ятницю фекалії теж перероблялися, але в другій половині дня вони вже перероблялися слабкіше й слабкіше, а до вечора все затихло — працівники сходили в магазин, а директор взагалі покинув свій пост.
— Хто у вас викликає найбільшу підозру? — запитав Сашко. — По-моєму, директор.
— А по-моєму, ви, — пожартував я.
— Дурний жарт, — образився Сашко.
У суботу народ на станції не працював, хоча в принципі вона працювала без вихідних. У неділю станція та обслуговуючий персонал були мертві.
Сашко, застебнутий на чотири ґудзики, довіз мене від фекальної станції додому.
— Не вішайте носа, — сказав він. — Знайдемо Сірого в іншому місці.
— Де?
Сашко дістав із кишені два авіаквитки компанії «Дельта».
— Взавтра летимо в Сан-Франциско.
— Навіщо?
— А раптом він там?
Після фекальної станції сан-франциський «Хілтон» нам сподобався. У барі на першому поверсі ми залилися по зав’язку коктейлем «Маргарита», пішли гуляти по Маркет-стріт і кричали:
— Ну, хто тут Сірий? Виходь!
У вікнах розвівалися підерастські веселкові прапори. Ніхто не вийшов. Але нас підібрали на день народження Великої Зайчихи із Сан-Франциско. Збіговисько більше як ста чоловік. Вони кружляли кімнатами апельсиново-блакитних кольорів із пластмасовими стаканчиками, вимазані кетчупом і майонезом. Розмова точилася про західно-африканську музику й підводний кліп з умисно вповільненою участю Великої Зайчихи. Найбільша Зайчиха в чорній майці, чорних джинсах, з відкритим пупком танцювала перед яскраво палаючим каміном.
Повернувшись до готелю, ми із Сашком залізли в джакузі, стрибали, бризкалися, співали, цинічно обговорювали достоїнства Великої Зайчихи й заснули в одному ліжку, обнявшись, як дві довгі зелені редьки, але вранці, зніяковілі, ми знову були на «ви».
Вакханалія анекдотів, національних образів, частівок, прислів’їв, невідспіваних мерців повинна була зрештою вибухнути, втілившись у звірячу силу. Я знайшов Сірого на стику чефіру й інтернету. Я не те щоб вичислив його, я виносив Сірого, відкривши через запуск мишей під оклади ікон. У нього була селективна пам’ять. Щось він начисто не хотів пам’ятати; заслінка стояла на його шляху.
— Чого прийшов? — запитав він.
— Узяв і прийшов.
— Мені в тобі ось що подобається. Ти відв’язний. Тобі нічого не треба.
— З чого ти взяв?
— У тебе хуй не печеться за Росію.
— Гаразд, — по-доброму сказав я. — Годі мірятися хуями.
Деякі російські богоборці висувають претензії до Бога, вважають, що Бог несправедливий — убиває мільйони невинних людей, забирає у батьків малолітніх діток, погоджується на війни, теракти, нещасні випадки. Але в Бога є воїнство душ, це його діти, хороші й не дуже, у нього щодо них свої плани і розрахунки. А тіло — мішок кісток і виробник нових мішків, випадковий притулок, виправна колонія душі. Тіло Бог не бере до уваги. Тому воно таке діряве, нетривке. За тілом треба стежити самим.
Країні з низькою якістю життя личить спрощення. Зате російська природа дуже вразлива. Потрібен поетичний рядок, щоб її втішити. У російських дівчат багато чого гарного. Світлого. Але є вада, з якою нічого не вдієш. У російських дівчат плебейські очі.
— Наречена — перехідний вимпел, — завважив Сірий. — Учора — твоя. Сьогодні — моя.
Розумна й вошива. Наречена із зубами. Такою вона мені дісталася. Вошива розумниця. Зі страшним дитячим личком.
Росіянин продасть душу за дотепний анекдот. Він — бродяча колекція анекдотів. Завжди настає такий момент, коли час розповідати анекдоти. Після четвертої перед п’ятою. Анекдоти діляться на підвиди. Є непристойні. Є паскудні. Про їжаків. Майже всі анекдоти — смішні.
— Росіянин живе всередині анекдоту, — казав Сірий. — Плазує по його внутрішній слизькій поверхні. Ти начитався всяких Бердяєвих, усяких маркізів, блядь, де Кюстінів і думаєш — банку відкриєш. Француз — відкрита банка, а росіянин — це коли вона спухла й усередині бродить від томатного соусу. Ти ось подай мені будь-який інший народ, що так соком гнилим заплив. А ти кажеш — іноземці.
Я замислився над його словами.
Росія — мати анекдотів. Ми створили державу-анекдот. Коли золочений пафос облазить, залишається самий анекдот. Що означає жити в анекдоті? Анекдот — російський жанр, невидані твори. Недрукованість російського анекдоту походить від його споконвічної непристойності, яка, своєю чергою, відображає споконвічну непристойність російського життя. У Росії все непристойно. Непристойне народження. Непристойна смерть. Непристойна влада. Непристойний народ.
Зробити щось непристойне — вища пристойність. Все інше в системі російського світу не береться до уваги і не враховується. Гоголь стоїть на анекдоті й не розвінчує його. Те ж саме у Платонова — анекдотичні переживання. Інші — пафосні — інтелігентські — письменники, можливо, й потрібні, але вони не свої. Свій — непристойний. Свій пердне. Свій насере. Свій, врешті-решт, уб’є. Але якщо він уб’є всередині анекдоту, то буде прощений. Чаадаєв обурювався, що анекдот Гоголя подобається, а його власні гіркі думки — ні. Гоголь — не божевільний, а він, Чаадаєв, ходить по місту навіжений.