Енциклопедія російської душі
Шрифт:
Росіян багато, і вони страшні. Це весело. Урізноманітнює світ. Гітлер хотів перетворити росіян на тварин. І що б вийшло? Світ би зав’янув. А так світ рухається своїм острахом, тривогою, занепокоєнням. Хвилюються, покидьки! Добре. Блок це зрозумів. Зрадів, що зрозумів. І написав. Щоправда, потім, на диво, швидко помер.
Спершу Сашко розвеселився. Підкотив до бару, сказав, щоб дали випити.
— Перетворили Москву на Амстердам, — пробурчав він.
— То й слава Богу!
— Молодим скоро підріжуть крила. Покудахкають. Одні розбіжаться, інші вгамуються. Кожне покоління росіян треба палити на вогнищі.
— Сашко, що ви верзете! Ви п’яні? — здивувався я. — Ми ж прийшли шукати Сірого.
— Сірий не любить щедрої радості. Йому огидні бляді і йогурти. Черги за хлібом — це Росія. Звідки ви знаєте його ім’я?
Ми пішли із закладеними вухами.
— А може, Сірий сидить за колючкою? — сказав я. — Росія — загорожа.
— Ну.
— Послухайте, — сказав я, — а ви самі часом не сиділи?
Сашко зніяковів:
— Мене оббрехали. Посидів трохи. Випустили. Хто в Росії не сидів?
У понеділок до мене приїхав заклопотаний Павло Павлович.
— Лажа, — сказав він. — За агентурними повідомленнями, ним уже займаються. У Москві крутиться парочка: він — американець, вона — француженка, молодша. Він акредитований як журналіст, і вона з тим же дахом. Не доводилося перетинатися?
— Павле Павловичу! — заблагав я. — Я не маю стосунку до іноземців ось уже десять років. Колись вони мені були потрібні.
— Коли були дисидентом?
— Вони мене прикривали. Тепер яка від них користь?
— Кредити, — сказав Сашко, який доти сидів при начальстві тихо.
— Кисло, — відповів я.
— Країна крутиться, усе змінюється, — запевнив мене Сашко.
— Ви крутитесь, і здається — всі крутяться, — сказав я. — Павле Павловичу, знаєте, як звуть нашого мужика?
— Князь темряви? — прикинув начальник.
— Сірий.
— Кличка? — запитав Павло Павлович.
— Та ви артист! — вигукнув Сашко. — Ще тиждень тому запевняли, що його немає, а тепер знаєте, як звуть.
Вигляд у нього був справді здивований. Та Павло Павлович гнув свою лінію:
— Нехай буде Сірий. Он у зоопарку і то тваринам дали клички. Правильний крок. Навіть якщо він не Сірий. Що робити з американцем?
— Як його звуть? — запитав я.
— Грегорі, — сказав Сашко.
— Грегорі Пік?
— Як актора? Кличка, — завважив Павло Павлович.
— А «Павло
Генерал притих.
— Я знаю Грегорі, — сказав я. — Він був запеклим антирадянщиком. Зовні схожий на Байрона. І його французьку телицю знаю.
— Я в курсі, ми перевірили, — сказав Павло Павлович. — Цей ваш Байрон ненавидить усе російське.
— А чого ж ви не попросите патріотів знайти Сірого? — запитав я.
— Вони не знайдуть. їм взагалі краще його не знати. Вони візьмуть Сірого як прапор і цим прапором почнуть нас пиздить по головах.
— Припустимо, ми з Сашком його знайдемо. Що далі?
— Нехай він увійде в наше становище, — сказав Павло Павлович.
— Раніше не входив, а тепер увійде? — розсміявся я.
— Раніше ми були самі знаєте, ким, — сумно сказав Павло Павлович. — Порушували права людини. Відсікали голови. Взагалі нарубали дров. А тепер ідемо до нормальної цивілізації. У нас не все виходить, багато мерзоти, але ми стараємося щиро і в душі — демократи.
— Демократи, які в кущах шукають Сірого, щоб ублагати його ввійти в наше становище.
— Я буду з вами відвертим до кінця, — сказав Павло Павлович. — Ми встановили, що у вас мало людських якостей. Ви збиваєте людей з пантелику й одержуєте від цього задоволення. Ви не церемонитеся. Але хоча б мене не беріть за горлянку. Ми платимо вам гроші.
— Ми ловитимемо Сірого по електричках, — запропонував я. — Він випливе на нас як ревізор.
— Думаєте, він маскується під народного типа? — запитав Сашко.
— Кожний із нас може замаскуватися під народного типа, — сказав Павло Павлович. — Я сам — народний тип.
— З іншого боку, візьміть Сашка. Він же не схожий на народного типа.
— Нове покоління, — сказав Павло Павлович. — Із ним ще не все ясно. У середньому класі я б не став шукати Сірого.
— А роль міщанства в російському житті? — здивувався Сашко. — Вся російська освічена громадськість ненавиділа міщанство. Може, саме воно і є гальмом суспільства?
— Відставити, — сказав Павло Павлович. — Ми з міщанством дали маху. Правда, хтось із літераторів любив міщан, забув, хто.
— Як же ви уявляєте собі Сірого? — запитав я. — Суперлісовиком із зажуреним поглядом, як у Врубеля?
— Хіба мало нечисті на нашій землі? — закричав Павло Павлович. — От тільки незрозуміло, з чого починати. Кого й куди потрібно перепоховати, перш ніж вирівняється площина моралі.
— Усіх не перепоховаєш, — зітхнув Сашко.
— Повернімося до американця, — запропонував генерал.
— Старий! — зрадів він мені на старомодному жаргоні. — Давай побачимося!
— Візьми Сесіль, — сказав я. — Підемо до грузинського ресторану. — Я знав, що Грегорі скупий. — Запрошую.