Енциклопедія російської душі
Шрифт:
Російський анекдот групується навколо знакових фігур за економією матеріалу, але про кого б, про що б він не був, він — про існування, що не відбулося, тобто про кожного з нас. Ось чому в Росії все неанекдотичне тьмяніє і стирається, а анекдот, навіть найдавніший і не дуже виразний, залишається жити. Російська історія складається з анекдотів більше, ніж із літописів. Щоб бути адекватною, Росії треба перетворитися на надзвичайну і повноважну еманацію анекдоту й відповідно діяти.
Російський сміх — заохочення правопорушення. Всі герої анекдоту діють не за правилами, але тому й смішно, тому вони й викликають подвійне почуття: відторгнення
Росіянин цінується за анекдотом. Правильно розповів — виходить, свій. Чужий не вміє розповідати анекдотів. Чужий обов’язково проколеться. Через анекдот проходить взаєморозуміння. Довіра. Близькість. Ділові партнери, закохані розповідають анекдоти. Анекдот розказано — вислухано — на людину не можна ображатися. Це гріх. Вона, ця людина, пройшла у свої. їй, дівчино, треба «дати». Кожна наша дія містить у собі зародок анекдоту. Як і бездіяльність. Провалитися за межі анекдоту означає випасти з російського світу.
Влада переслідувала анекдот як спробу розгерметизувати її міф. Анекдот розвінчує. Він — діло. Але він розвінчує і того, хто розповідає анекдот. Тому що анекдот примиряє з дійсністю. Анекдот підбадьорює. Він відкладає вирішення питання на невизначений час. Анекдот — це російська церква. Це конфесія.
Росіяни розповідають один одному анекдоти, щоб зробити розминку сміхом, насамперед покепкувати над собою, але є межа, за яку анекдот не виходить. Француз, американець, німець в анекдоті завжди гірший за росіянина. Зрозуміла річ: вони в анекдоті неанекдотичні. Вони шукають лінію поведінки. Росіянин — без лінії.
Анекдот — єдина форма російського самопізнання. Вид терапії. Більше того, спосіб виживання. З іншого боку, це різновид розпачу. Улюблені герої анекдоту — еліта непутящих людей. Безпутність не дратує, а стимулює. Не подумали, не передбачили — нарвалися на реальність. Зганьбилися, знеславилися. І сміх, і гріх. Ми колективно безтолкові. Соборно — без голови. Взялися за щось — не вийшло.
Ось — анекдот. І чому ми так легко сміємося над собою? Але це — не просто. Ми не любимо, коли нам не прощають дурості. Ми дурні у високому розумінні зневаги до поверховості життя. Це російська цінність — безпутність.
Анекдотування кожного акту життя є формою його проживання. Без анекдоту російське існування було б неможливим. Що ж тоді закладено в голову росіянина, якщо він усе бачить крізь призму анекдоту?
Російське слово підіграє анекдоту. У російському синтаксисі захований ембріон анекдоту. Анекдотичний вірус. Надлишкова уява й недостатня рефлексія. Зі світу вихоплюється й розвивається до безмежжя його безглуздість.
Чукча — гіперболізація російської безпутності, гіпербезпутність, яка, з російського погляду, здається тотальною, а росіяни виходять помірно розумними істотами. Ми підставляємо чукчів, безпорадно намагаючись скоротити безкрайність власної тупості. Те ж саме, начебто, оберіути. [1] Вони довели до межі принцип інтелігентної тупості. Культуру обікрали. І вони крикнули страшним криком. Але анекдот не кричить. Навіть не розмовляє. Він мукає і сміється, пережовуючи культуру.
1
Оберіути — російська група літераторів-авангардистів.
Облом — печерний бог, прабатько Сірого.
Самопізнання.
— Сірий!
— Ну?
— Пізнай самого себе!
— Це як? — примружився Сірий.
— Це як? — прищулив вуха Сірий.
— Ти чого? — не зрозумів він.
У мене з інтелігенцією смакове розходження. Інтелігенція любить кавуни, а я — вінегрет. Вона — за розум, а я — за океанський бриз. Інтелігенція любить повісті, а я — рекламні щити.
Інтелігенція — секта борців за народне щастя. В інтелігенції завжди одне й те саме: якщо самодержавство, то плач за народом. А як революція — російські свині. Інтелігенція підіслала мені вітання від учителя життя.
— Чи не можна Сірого використати в мирних цілях? — запитали змовники.
— Навіщо? — запитав я.
— На благо народу.
— Та розпустите ви цей колгосп, — відгукнувся я.
— Якщо ви нам не допоможете, — сказала інтелігенція, — ми вам більше не подамо руки.
Я засунув руки в кишені, а інтелігенція сховала руки за спину.
Павло вийшов із народу, а його батько, п’яниця й забіяка, так і не вийшов. Павло осмислив себе в осмисленні потреб народу. Це революційний вихід із народу в романі Горького «Мати».
Другий, релігійний, вихід із народу — вибір чернецтва, сектантства, будь-якої іншої релігійної активності.
Третій — бандитський. Бандит, який приймає самостійні рішення, бачить свої інтереси, схвалює свої бажання, ховається від погоні — розгальмована людина, тобто вже не народ. Народ любить такий вихід із самого себе більше за інших і залюбки співає блатні пісні.
Четвертий, художній, вихід властивий самородкам на зразок того ж таки Горького або Шаляпіна і прямо пов’язаний з талантом.
П’ятий, кар’єрно-освітній, затягує на довгі літа, несе із собою всі нещастя першого покоління інтелігенції та керівників усіх рівнів. До цього виходу колись належав і спадково-родовий, аристократичний. Саме п’ятий вихід породжує великі ілюзії щодо зв’язку народу і влади, викликає багато непорозумінь.
Кожний виходить із народу по-своєму. Якщо з народу виходить чоловік, це не означає, що дружина теж вийде. Де пролягає межа між народом і не народом, чи незворотній перехід? Можна знову опуститися в народ. Для цього досить опуститися. Вихід із народу, як правило, супроводжується посиленням європейських понять, але вони зникають, якщо їх не культивувати. Є кілька межових положень. Це нижче-середній клас: перукарі, вчителі молодших класів, ветеринари, таксисти, продавці, челядь, молодший командний склад армії, водії службових машин (по суті, та сама челядь), майстри на виробництві. Вихід із народу не має однозначного морального змісту, і навіть революційний вихід замість боротьби за народне щастя може стати або показухою, або відторгненням від народу, розчаруванням у ньому.
Щоб вивести Росію на нормальний цивілізований шлях, треба росіянам усім до одного вийти з народу.
Нинішнє покоління молоді розпочало широкомасштабний вихід із народу, принаймні, по пояс.
Народ же залишиться, як скинута шкура, яку можна здати в музей.
Голі пальці у нареченої радісно розчепірилися.
— Заходь!
— Бігом! Мерщій!
— Звичайно!
— Ще швидше!
— Ну, як ти?
— Погано.
— Червона армія дужча за всіх! Ти мене кохаєш?