Енн із Ейвонлі
Шрифт:
Усі так чи інакше пов’язані з історією панни Лаванди, були щасливі. Пол Ірвінг примчав до Зелених Дахів, щоб обговорити чудові новини з Енн одразу, як батько все йому розповів.
— Я знав, що тато гарно вибере мені другу маму, — гордо мовив він. — Це чудово — мати такого надійного батька, дорога вчителько. Я дуже люблю панну Лаванду. Бабуся теж рада. Вона каже — добре, що тато не одружується знов з американкою, бо хоч першого разу все було непогано, хтозна, чи так само йому пощастило би вдруге. І пані Лінд каже, що вона цю затію схвалює, бо коли панна Лаванда вийде заміж, вона напевне покине свої дивацтва і стане, як інші люди. Але сподіваюся, що ніяких дивацтв вона не покине, бо я їх теж дуже люблю.
Шарлотта Четверта теж сяяла від щастя:
— Ох, як гарно все вийшло, панно Ширлі, мем! Коли панна Лаванда й пан Ірвінг повернуться з весільної мандрівки, я поїду з ними до Бостона — а мені ж тільки п’ятнадцять років, панно Ширлі, мем! Усі мої сестри мусили чекати до шістнадцяти й аж тоді їхати. А правда, пан Ірвінг — чудовий? Він обожнює саму землю в неї під ногами, і так дивно буває часом дивитися на нього, коли він дивиться на неї. Мені слів бракує, щоб описати, панно Ширлі, мем. Я страшенно рада, що вони люблять одне одного. Коли так женяться — це найкраще, хоча деякі люди можуть женитися й без цього. У мене є тітка — вона аж тричі виходила заміж: спершу з любові, а потім іще двічі з розрахунку, і з усіма чоловіками була щаслива… хіба тільки не тоді, як мусила їх ховати. Але я вважаю, що вона дуже ризикувала, панно Ширлі, мем.
— О, це так романтично, — зітхала ввечері Енн у розмові з Маріллою. — Якби я не заблукала того дня, коли ми йшли до Кімбеллів, то не зустріла би панни Лаванди й не привела б до неї Пола… і він не написав би татові, що ходив до неї в гості, якраз тоді, коли пан Ірвінг збирався їхати до Сан-Франциско. Він каже, що коли одержав той лист, передумав і відправив до Сан-Франциско свого компаньйона, а сам приїхав сюди. П’ятнадцять років він нічогісінько не чув про панну Лаванду. Хтось йому сказав, що вона виходить заміж, — він думав, що так і сталося, і більше нікого про неї не розпитував. Але тепер усе вийшло правильно — і в цьому є й моя заслуга. Може, і правду сказала пані Лінд — що їм так судилося, і сталося б так у будь-якім разі. Та нехай — я все одно щаслива бути знаряддям у руках провидіння. Так, усе це справді надзвичайно романтично.
— Нічого романтичного я тут не бачу, — холодно відрубала Марілла, якій здавалося, що за чужими справами Енн геть забула про коледж, і дарма вона цілими днями «стовбичить» у Прихистку Луни, помагаючи панні Лаванді. — Спершу вони сваряться, як двоє дурнів, тоді Стівен Ірвінг їде до Штатів, там одружується й живе собі щасливо. Тоді жінка його вмирає, а він вирішує податися додому й думає: як там колишня наречена, чи не згодиться-таки вийти за нього? Вона тим часом живе самотою — і то, ймовірно, тому, що просто інший жених їй не трапився. Вони зустрічаються знову й вирішують побратися. І де в усьому цьому романтичність?
— Нема, звісно, коли розглядати це так, — відказала Енн ображено, мовби Марілла вихлюпнула на неї відро холодної води. — Таким воно здається тільки в прозі. Але в поезії все зовсім інакше, і я думаю, — боронилася розчервоніла Енн із завзятим блиском в очах, — що так дивитися значно приємніше.
Марілла глянула на її щасливе юне лице — і втрималася від подальших скептичних коментарів. Зненацька до неї прийшло розуміння, що краще, певно, мати дар «божественного погляду й чеснот» [20] і, як Енн, бачити події крізь чарівну призму видозміни чи то виявлення справжньої суті? — котра все омиває неземним, прекрасним сяйвом, невидимим для тих, хто бачить світ лише в прозі — як вона сама й Шарлотта Четверта.
20
Цитата
— Коли буде весілля? — запитала вона, помовчавши.
— В останню серпневу середу. Їх обвінчають у саду під жимолостю — там, де пан Ірвінг освідчився їй двадцять п’ять років тому. Це так романтично, Марілло — навіть у дійсності. Не буде нікого, крім пані Ірвінг, Пола, Гілберта, нас із Діаною, та ще кузин панни Лаванди. А о шостій годині вони сядуть у поїзд і вирушать аж на тихоокеанське узбережжя. Восени вони повернуться й заберуть із собою до Бостона Пола й Шарлотту Четверту. А Прихисток Луни чекатиме тут їх усіх — вони, звісно, продадуть корову, курей і заб’ють вікна, але щороку приїздитимуть сюди на ціле літо. Я така рада. Дуже важко було б узимку в Редмонді думати, що люба кам’яничка стоїть замкнена, усіма покинута й порожня, чи що в ній живуть інші люди, — а це було б значно гірше. Але тепер вона лишиться в моїй пам’яті такою, як завжди, і я знатиму, що вона, щаслива, чекає літа, коли до неї знов повернеться життя й сміх.
Втім, не лише далеко не юні закохані були того року щасливі разом. Підтвердження тому прийшло до Енн якось надвечір, коли крізь ліс вона рушила до Садового Схилу й опинилася в саду Баррі. Попід великою вербою стояли вдвох Діана та Фред Райт. Діана притулилася до сірого стовбура, опустивши вії на зарум’янілі щоки, Фред тримав її за руку і щось казав — тихо, але дуже палко. У цю чарівну мить для них не існувало нікого в усьому світі. Ані вона, ані він не побачили Енн, котрій єдиного погляду вистачило, щоб усе зрозуміти й тихенько втекти назад у ліс. Вона бігла, не спиняючись, аж до самої своєї кімнатки на східнім піддашші, де мовчки сіла при відчиненім вікні, намагаючись дати лад розбурханим думкам.
«Діана і Фред закохані, — зітхнула вона. — Це здається таким… таким безнадійно дорослим».
Віднедавна Енн не полишали підозри, що Діана зраджує меланхолійний образ байронічного героя, що про нього мріяла колись. Але, як то кажуть, краще раз побачити, ніж десять разів почути, — переконавшись у своїх підозрах на власні очі, Енн була цілковито збентежена й здивована. Зненацька їй стало самотньо — так, ніби Діана переступила поріг нового незвіданого світу, лишивши позаду Енн, котрій ще не вільно було відчинити ці двері.
«Усе так швидко змінюється, і мене це трохи лякає, — сумовито подумала Енн. — Тепер, боюся, що ми з Діаною вже не будемо такі близькі. Я не зможу довірити їй усі свої таємниці — раптом вона перекаже їх Фреду. Але що вона знайшла в ньому? Він хороший і дуже веселий, але це ж лише Фред Райт».
Це питання дивує нас одвіку — що люди бачать у своїх обранцях? Проте як чудово, що всі ми бачимо різне, бо якби всі бачили одне й те саме, то, як казав один старий індіанець, «кожен хотів би взяти мою жінку». Авжеж, Діана бачила щось у Фреді — і те «щось» було недоступне очам Енн. Назавтра вона, замислена, сором’язлива юна панянка, прийшла до Зелених Дахів і розповіла все Енн під сутінковим склепінням кімнатки на східнім піддашші. Дівчата й плакали, і цілувались, і сміялись.
— Я щаслива, — сказала Діана. — Але трохи смішно думати, що тепер я заручена.
— А як воно — бути зарученою? — поцікавилася Енн.
— Залежить від того, з ким, — відповіла Діана зі зверхністю, притаманною всім зарученим у розмовах зі своїми не надто ще досвідченими подругами. — Із Фредом це так чудово, але думка про заручини з кимось іншим мене просто жахає.
— Невелика ж нам із того втіха, коли Фред на світі лише один, — засміялася Енн.
— Хіба ти не розумієш, Енн? — розсердилася Діана. — Я ж не про те кажу. Важко це пояснити. Але байдуже — ти збагнеш сама, коли настане твоя черга.