Енн із Ейвонлі
Шрифт:
— Господь з тобою, найдорожча Діано, я все зрозуміла. Хіба не для того нам дається уява, щоб дивитися на життя очима інших?
— Ти мусиш бути дружкою на моєму весіллі, Енн. Пообіцяй мені приїхати — де б ти не була, коли я виходитиму заміж.
— Я приїду із краю землі, якщо доведеться, — урочисто пообіцяла Енн.
— Хоча це, звісно, буде нескоро, — зашарілася Діана. — Щонайменше за три роки, бо мені ще тільки вісімнадцять, а мама сказала, що жодній із своїх доньок не дозволить вийти заміж, доки їм не виповниться двадцять один. А Фредів батько хоче купити для нього ферму Авраама Флетчера й спершу виплатити дві третини її вартості, а тоді вже переписати на нього.
— Так, не можна вести господарство, коли маєш усього тридцять шість серветок, — мовила Енн серйозно, проте в очах їй спалахнув пустотливий вогник.
Діана глянула на неї ображено.
— Не думала я, що ти насміхатимешся з мене, Енн, — дорікнула вона.
— Я не насміхалася, мила, — вибачливо проказала Енн. — Лише трошки вирішила тебе піддражнити. Я певна, що ти будеш найкращою у світі господинею. І як гарно, що ти вже зараз уявляєш собі дім своєї мрії.
Щойно проказавши ці слова, Енн захоплено почала зводити в уяві свій власний ідеальний дім. Господарював у ньому, звісно, її загадковий, гордий меланхолійний герой, та чомусь був там присутній і Гілберт Блайт, що помагав їй розвішувати картини, поратися в саду й робив усе те, що гордий меланхолійний герой, певне, вважав негідним своєї особи. І хай як намагалася Енн прогнати Гілберта з думок, він незбагненним чином опинявся там знову й знову, а що вона поспішала — то мусила облишити спроби й продовжити своє «будівництво». Це їй вдалося так успішно, що «дім її мрії» був зведений і оббитий перш, ніж Діана заговорила знову.
— Мабуть, Енн, тобі смішно, що я люблю Фреда, хоч він так відрізняється від того уявного, омріяного мого чоловіка — високого, стрункого? Але чомусь я не хочу, щоб Фред був високий і стрункий, бо тоді, розумієш, це був би вже не Фред. Звісно, — додала вона не без жалю, — ми будемо кумедною парою: обоє товстенькі й такі опецькуваті. Але краще так, ніж якби хтось із нас був низенький і товстий, а інший — стрункий та високий, як Морган Слоун зі своєю дружиною. Пані Лінд, коли бачить їх разом, завжди сміється й каже, що любові метром не зміряєш.
— Нехай, — сказала згодом Енн, розчісуючи коси перед дзеркалом у позолоченій рамці. — Я рада, що Діана щаслива й задоволена. Та коли настане моя черга, — якщо настане — сподіваюся, це буде цікавіше. Хоча й Діана колись так казала. Повторювала, що не вийде заміж у «звичайний» спосіб і що він мусить здійснити дивовижний подвиг, щоб завоювати її серце. Але вона змінилася. Може, і я змінюся — хоча ні, зараз я певна, що ні. Ох, заручини — це так складно, коли вони стаються з найкращими подругами.
Розділ 30
ВЕСІЛЛЯ В ПРИХИСТКУ ЛУНИ
Надійшов останній тиждень серпня, а з ним — весілля панни Лаванди. За два тижні потому Енн і Гілберту належало їхати до Редмондського коледжу, а ще за тиждень пані Лінд мала переїхати до Зелених Дахів й розташувати свої лари й пенати в кімнаті для гостей, котра вже чекала на неї. Усе зайве хатнє причандалля вона випродала на аукціоні й тепер увесь час віддавала іншій приємній справі — допомагала Алланам збирати речі перед від’їздом. Наступної неділі мала відбутися прощальна проповідь пана Аллана. Старий лад поступався місцем новому, — думала Енн із легким смутком, що оселився в її серці поряд зі щастям і радістю.
— Зміни — то не завжди приємно, але геть завжди цікаво, — замислено мовив пан Гаррісон. — Двох років достатню,
Пан Гаррісон курив на ґанку своєї ферми. Дружина самовіддано дозволила йому робити це й у домі, якщо тільки він відчинятиме вікно. Пан Гаррісон віддячив їй за цю поступку тим, що за гарної погоди виходив з люлькою надвір, тож у сім’ї панував взаємний спокій.
Енн зайшла до пані Гаррісон по жовті жоржини. Надвечір вони з Діаною збиралися в Прихисток Луни — допомогти панні Лаванді й Шарлотті Четвертій з останніми приготуваннями до вранішнього свята. У панни Лаванди жоржини не росли — вона їх не любила, та й не пасували вони до мовчазного спокою її старомодного саду. Але того літа в Ейвонлі й поблизьких околицях квіти були рідкістю — ледь не всі їх винищила буря дядька Ейба, тож Енн і Діана гадали, що старий кам’яний глечик кремового кольору, який зазвичай слугував священним вмістилищем для пончиків, матиме щонайбільш доречний вигляд на сходах проти темно-червоних шпалер, коли в нього поставити букет жовтих жоржин.
— А ти оце їдеш до коледжу за два тижні? — спитав пан Гаррісон. — Нам буде сумно тут без тебе — Емілі й мені. А в Зелених Дахах тепер житиме пані Лінд. Воістину нема незамінних людей.
Іронію, з якою промовив пан Гаррісон останні ці слова, неможливо відтворити на папері. Попри теплі взаємини дружини з пані Лінд, його власні стосунки із цією ласкавою добродійкою навіть тепер годилося б описувати зворотом «озброєний нейтралітет».
— Так, їду, — відповіла Енн. — Я й тішуся… і сумую водночас.
— Мабуть, змітатимеш усі нагороди, які там роздаватимуть, у Редмонді?
— Може, здобуду одну чи дві, — сказала Енн. — Та це вже не має для мене такого значення, як два роки тому. У коледжі я хочу навчитися, як прожити життя найповніше й узяти від нього все найкраще, як розуміти й допомагати іншим — і собі теж.
Пан Гаррісон притакнув.
— Еге ж. Саме для цього й потрібен коледж — а не для того, щоб випускати пихатих бакалаврів із головами, забитими книжною вченістю так, аж ні для чого іншого там місця вже немає. Ти слушно кажеш, Енн. Я певен — тобі коледж не зашкодить.
Після чаю Енн і Діана поїхали до Прихистку Луни, взявши із собою всі квіти, котрі лише вдалося розшукати у своїх і сусідських садах. Кам’яничка тим часом вирувала від збудження. Шарлотта Четверта гасала будинком так стрімко й швидко, що її сині банти, здавалося, перебувають усюди водночас. Ніби шолом полководця, вони майоріли в гущавині подій.
— Слава Богу, ви прийшли, — щиро мовила вона, — бо ще стільки всього зробити треба… глазур не хоче застигати, і треба ще почистити все срібло, скласти валізу, і ох, панно Ширлі, мем, ті півні, що їх треба готувати, досі бігають за курником і кукурічуть, панно Ширлі, мем! А панні Лаванді нічого й не довіриш нині. Таке щастя, що кілька хвилин тому прийшов пан Ірвінг і повів її пройтися лісочком. Залицяння добре, коли доречне, панно Ширлі, мем — та якщо плутати його із прибиранням і куховарством — нічого не вийде. Отак я вважаю, панно Ширлі, мем.
Енн і Діана працювали так самовіддано, що до десятої години навіть Шарлотта Четверта лишилася задоволена. Вона заплела волосся в численні кіски і, натомлена, вклалася спати.
— Але я все одно не засну, панно Ширлі, мем — боятимуся, що в останню хвилину все піде шкереберть… вершки не зіб’ються чи пана Ірвінга нагла кров заллє, і він не приїде.
— Ну, та в нього, здається, немає такої звички? — спитала Діана, і ямочки на її щоках ворухнулися. В очах Діани Шарлотта Четверта уособлювала якщо не красу, то принаймні одвічну радість.