Енн із Ейвонлі
Шрифт:
— Це не те, до чого можна мати звичку, — з гідністю відказала Шарлотта. — Воно просто стається — і все. Будь-кого може залити нагла кров, і вчитися для цього не треба. А пан Ірвінг страшенно схожий на мого дядька, якого нагла кров залила в ту мить, як він саме сідав обідати. Але, може, усе ще й вийде гаразд. У цьому світі лише й варто, що надіятися на краще, готуватися до гіршого, а приймати, що Бог пошле.
— Я хвилююся, чи буде завтра гарна погода, — мовила Діана. — Дядько Ейб пророкував на цей тиждень дощ, а після тієї бурі я не можу не вірити його словам.
Енн, котра ліпше за Діану знала, який стосунок мав до бурі дядько Ейб, цим не переймалася. Вона міцно проспала всю ніч, а щойно почало на світ благословлятися,
— Ох, панно Ширлі, мем, яке жахіття, що мушу будити вас так рано, — долинув її стогін із-за дверей, — але ще стільки всього зробити треба, і ох, панно Ширлі, мем, я боюся, що піде дощ, і будь ласка, прокиньтеся, скажіть мені, що не піде.
Енн кинулася до вікна в надії, що таким чином Шарлотта Четверта просто намагається швидше її розбудити — та на жаль, світанкове небо не віщувало нічого доброго. Попід вікном сад панни Лаванди, що мав бути сповнений прозорим чистим сонячним світлом, стояв похмурий і непорушний; небо над ялинами облягли темні грізні хмари.
— Виглядає дуже погано, — мовила Діана.
— Сподіваймося на краще, — рішуче відказала Енн. — Хай лиш не буде дощу, — а свіжий перлинно-сірий день — це навіть приємніше, ніж спекотний і сонячний.
— Але дощ буде, — бідкалася, прослизаючи до кімнати, Шарлотта — кумедна фігурка з незліченними кісками на голові, що стирчали навсібіч, перев’язані білими торочками. — Дочекається останньої миті, а тоді як ливоне, і всі змокнуть, і стежка розкисне, і їх не повінчають під жимолостю, і це дуже погано, якщо на молоду не посвітить сонце — хай що ви скажете, панно Ширлі, мем. Я знала, що все це надто добре, щоб так тривати.
У цю мить Шарлотта Четверта страх як нагадувала панну Елізу Ендрюс.
Дощ не пішов, хоч і далі видавалося, що на те заноситься. До півдня всі кімнати були прикрашені, стіл накритий з вишуканим смаком, а нагорі, прибрана до вінчання, уже чекала молода.
— Ви така вродлива, — захоплено мовила Енн.
— Прегарна, — луною відгукнулася Діана.
— Усе вже готово, панно Ширлі, мем, і досі нічого страшного не сталося, — радісно підсумувала Шарлотта Четверта, рушаючи переодягатися до своєї кімнатки. Усі кіски вона розпустила, пишні ж кучері, на які перетворилося її волосся, заплела у дві товсті коси, перев’язавши їх не двома, а вже чотирма новими сліпучо-синіми бантами. Верхні банти створювали враження, наче із шиї в Шарлотти ростуть крильця — достоту мов херувими в Рафаеля, — проте самій Шарлотті вони здавалися дивовижно прекрасними і, вбравшись у білосніжну сукню, так ретельно накрохмалену, що вона могла стояти сама собою, маленька покоївка оглянула себе в дзеркалі з превеликим задоволенням — яке, щоправда, тривало лиш доки в гостьовій кімнаті вона мигцем уздріла високу дівчину в білій сукні, що плавно облягала її струнку фігуру. Дівчина прикрашала гладенькі, хвилясті рудуваті коси білими, мов зірки, квіточками.
«Ох, ніколи я не буду така, як панна Ширлі, — розпачливо подумала сердешна Шарлотта, — бо такою, певно, треба вродитися, і ніякі намагання не поможуть».
О першій годині прийшли гості, і серед них пан та пані Аллан. Панові Аллану належало повінчати молодих замість графтонського пастора, котрий мав тим часом відпустку. Дотриманням формальностей молодята знехтували. Панна Лаванда спустилася до передпокою, де чекав її наречений і, коли він узяв її за руку, так подивилася на нього великими карими очима, що Шарлотта Четверта, котра завважила цей погляд, схвилювалась і збентежилась. Попід жимолостю на них уже чекав пан Аллан, там само зібралися й гості. Енн і Діана стояли біля старої кам’яної лавки, поміж ними Шарлотта Четверта тремкими холодними пальцями стискала їхні долоні.
Пан Аллан розгорнув свою синю книгу — і почалася церемонія. Щойно ж він оголосив пана Ірвінга й панну Лаванду чоловіком і дружиною, сталося
«Який чудовий знак», — подумала Енн, підбігаючи, щоб поцілувати наречену. Потім щасливу пару зі сміхом оточили радісні гості, а троє дівчат зникли в будинку — перевірити, чи все готово до бенкету.
— Слава Богу, усе закінчилося, панно Ширлі, мем, — зітхнула Шарлотта Четверта, — вони одружені, живі й здорові, і байдуже, що тепер станеться. Мішечки з рисом у коморі, мем, старі туфлі за дверима, а вершки в льосі на сходах.
О пів на третю пан та пані Ірвінг вирушили на станцію в Брайт Рівер, де мав чекати вечірній поїзд, і гості поїхали їх проводжати. Коли панна Лаванда… о, пробачте — пані Ірвінг переступила поріг свого старого дому, Гілберт і дівчата обсипали її рисом, а Шарлотта Четверта так влучно кинула стару туфлю, що вона вдарила пана Аллана по голові. Та найгарніший із прощальних ритуалів продемонстрував усім Пол. Він вискочив на ґанок, гучно калатаючи у великий старий обідній дзвоник, що зазвичай стояв на камінній полиці в їдальні. Пол хотів лише зчинити радісний галас, та щойно дзвоник затих, із-за річки й пагорбів долинула чарівна мелодія казкових весільних дзвонів, чиста, ніжна й легка, — мовби люба луна востаннє вітала панну Лаванду. Отак, із цим солодким благословенням, вона й поїхала від колишнього життя, що його повнили мрії й фантазії, до нового — зі справжніми турботами й клопотами.
Ще за дві години Енн і Шарлотта Четверта верталися стежиною до кам’янички вдвох. Гілберт у справі поїхав до Вест-Графтона, Діану ж удома чекав жених. Енн із Шарлоттою мали прибрати в будинку й замкнути двері. У саду розливалося золоте світло призахідного сонця, поміж дерев кружляли метелики й гули бджоли, та маленьку кам’яничку вже огорнуло невловне відчуття самотності, котре завжди настає після закінчення свята.
— Боже, хіба тепер тут не сумно? — схлипнула Шарлотта Четверта, що плакала всю дорогу додому зі станції. — Знаєте, панно Ширлі, мем, весілля, коли скінчиться — не набагато радісніше за похорон.
Настав клопіткий вечір. Усі квіти належало прибрати, посуд помити, нез’їдені ласощі скласти до кошика на потіху меншим братам Шарлотти Четвертої. Енн жодної миті не відпочивала, аж доки все знову стало чисте й охайне. Невдовзі Шарлотта поїхала додому зі своїм багажем, а Енн пройшлася тихими кімнатами, почуваючись так, мовби лишилася самісінька в покинутому бенкетному залі, і зачинила віконниці. Тоді замкнула двері й умостилася на лавці під тополею, чекаючи Гілберта. Втомлена й виснажена, вона все ж безупинно снувала «довгі, довгі думки».
— Про що ти думаєш, Енн? — запитав Гілберт, підходячи до неї. Коня й бричку він лишив на дорозі.
— Про панну Лаванду й пана Ірвінга, — мрійливо проказала Енн. — Як гарно все вийшло, правда? Вони знову разом, після стількох літ розлуки й непорозумінь.
— Правда, — відповів Гілберт, згори вниз пильно дивлячись на Енн, — та хіба не краще було б їм жити без розлук і непорозумінь? Іти вдвох усе життя, взявшись за руки, і не мати спогадів, котрі б не належали їм обом?
На мить серце Енн закалатало частіше — і вперше в житті вона опустила очі під поглядом Гілберта, а бліді її щоки спалахнули рожевим рум’янцем. Мовби завіса, що була перед її внутрішнім зором, піднялася, відкривши перед нею ті почуття й той бік дійсності, про які вона ще не здогадувалася. Може, справді — кохання не надходить бучно й пишно, як осяйний лицар на білім коні, а з’являється тихо й непомітно, мов давній друг; може, воно виринає із життєвої прози — і лиш зненацька сяйво, що лине на її сторінки, відкриває в ній ритми й музику; може… може, кохання саме собою розквітає із дружби, наче троянда із золотавим осердям, що вислизає із зеленої своєї оболонки.