Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
«Сапфіро?» — спитався він.
«А ти знаєш іще когось, бодай трішки схожого на мене?» — питанням на питання відповів дракон.
«Ясна річ, ні… Просто ти мене здивувала… Вибач, але я зараз дуже зайнятий».
На кілька секунд запала мовчанка, упродовж якої Сапфіра намагалася збагнути, що саме зараз відчувають молодята.
«Я тільки хотіла сказати тобі, — нарешті озвалась Сапфіра, — що страшенно рада бачити тебе живим і здоровим».
Почувши таке, юнак геть розгубився, а думки в його голові закружляли, ніби в калейдоскопі, тож він насилу спромігся на відповідь:
«Ти така добра до мене, Сапфіро».
«Якщо вийде, то приходь до мене завтра. Можливо, тоді нам вдасться поговорити довше. Адже мені дуже тривожно сидіти тут цілими днями, б'ючи байдики. А ще я б дуже хотіла, аби ти розповів мені про те, яким Ерагон був раніше… ну… ще до того, як я вилупилась».
«Гаразд, я завітаю до тебе з превеликим задоволенням».
Потішена тим, що була дуже ввічлива, привітавши Міцного Молота з поверненням, а також невимовно радіючи з того, що завтрашній день не буде нудним, Сапфіра якомога зручніше вмостилася на голій землі й стала мріяти про те, як колись вони разом із Вершником побудують на дереві в Елесмері власний будинок, у якому неодмінно буде м'яке-прем'яке гніздо. Засинаючи, дракон видихнув хмаринку диму й провалився в сон, у якому здійнявся в небеса куди вище, ніж йому це вдавалося будь-коли.
Сапфіра відчайдушно махала крилами, аж доки раптом не опинилася поруч із недосяжними вершинами Беорських гір. Якийсь час вона кружляла над ними, споглядаючи під собою цілу Алагезію, проте невдовзі її охопило непереборне бажання здійнятись іще вище. Дракон знову потужно змахнув крилами й за якийсь час опинився поміж жовтим місяцем і срібними зірками. Так він і кружляв, сумуючи за своїм Вершником.
ПОЦІЛУЙ МЕНЕ, ЛЮБА
Прокинувшись, Роран вислизнув з обіймів сплячої Катріни й усівся на краю їхнього подружнього ліжка. Він позіхнув, протер очі, а потім глянув на смужку блідого світла, яке пробивалося крізь запону намету, відчуваючи, що його втома так і не минула. Невдовзі юнак здригнувся від ранкового холоду, проте так і залишився сидіти нерухомо.
— Роране… — покликала його Катріна сонним голосом. Вона сперлась на одну руку й потяглася до нього іншою. Але він не зреагував навіть тоді, коли дівчина торкнулась рукою його спини та шиї. — Поспи, ти маєш добре відпочити, адже тобі зовсім скоро вирушати в нову мандрівку.
Міцний Молот тим часом лиш похитав головою, навіть не дивлячись на свою кохану.
— Що таке? — спитала вона, а потім сіла на ліжку й натягнула собі на плечі ковдру. Зачекавши хвильку, Катріна торкнулася його плеча своєю теплою щокою. — Ти переймаєшся тим, хто стане твоїм новим капітаном, чи думаєш про те, куди Насуада може послати тебе наступного разу?
— Та ні…
Дівчина трохи помовчала:
— Кожного разу, коли ти йдеш, я відчуваю, що до мене повертається менша частина тебе. Ти став такий похмурий і мовчазний… Якщо тебе щось бентежить, розкажи мені… Я готова слухати все, що ти скажеш мені, коханий, які б жахіття мені не довелось почути. Адже я донька м'ясника й бачила безліч людей, які загинули на полі бою.
— Я хочу?! — несподівано скрикнув Роран, задихаючись. — Та мені навіть думати про це страшно… — Потому він стиснув свої кулаки, дихаючи якось уривчасто: — Справжній воїн ніколи б не почувався так, як я.
— Справжній воїн, — відповіла Катріна, — б'ється не через те, що йому цього хочеться, а через те, що змушений це робити. Чоловік, який прагне війни, чоловік, що насолоджується вбивствами, — це звір і чудовисько. І мені байдуже, скільки подвигів він здійснить… для мене він завжди залишатиметься скаженим вовком, який перегризе горлянки своїй родині і своїм друзям, щойно вони стануть його ворогами. — Дівчина прибрала з його лоба волосся й дуже ніжно погладила по голові. — Колись ти вказав мені, що «Пісня Джеранда» була твоєю улюбленою піснею з-поміж тих, що співав Бром. І саме через неї ти б'єшся молотом, а не мечем. Пригадуєш, як Джеранд не любив убивати і як йому було важко знову брати до рук зброю?
— Авжеж, пригадую.
— Але його все одно вважали найславетнішим воїном свого часу. — По цих словах Катріна взяла Рорана за щоку й повернула його обличчям до себе, аби він міг зазирнути в її серйозні очі. — А ти найславетніший воїн на землі серед усіх тих, кого мені лиш доводилось зустрічати.
— А як же Ерагон? — прошепотів Міцний Молот пересохлими губами.
— Ерагон? Він не заслуговує й половини тієї поваги, на яку заслуговуєш ти. Ерагон, Мертаг, Галбаторікс, ельфи… Усі вони виходять на поле бою, шепочучи закляття, які дають їм таку силу, що тобі навіть не снилася. А ти, — вона поцілувала коханого в ніс, — ти людина й б'єшся з ворогом, розраховуючи тільки на себе. Роране, ти не володієш магією, проте переміг Близнюків і завдяки своїй силі та спритності убив разаків, опинившись у їхньому лігві.
Юнак голосно ковтнув слину:
— На мені були охоронні закляття Ерагона, які захищали мене.
— Але ж зараз вони тебе не захищають… Послухай, про які охоронні закляття могло йтися в Карвахолі? А ти ж усе одно не втік від разаків! — Коли юнак нічого не відповів, Катріна прошепотіла: — Ти звичайна людина, але робив такі речі, на які не здатні навіть Ерагон чи Мертаг. Тож для мене ти завжди будеш найкращим воїном у всій Алагезії… Адже жодному карвахольцю не довелося пройти й половини того, що пройшов ти, коли мене рятував.
— Твій батько так само б тебе врятував, — відповів Роран, відчувши, як його кохана здригнулась.
— Так, він зробив би це, — сказала Катріна пошепки. — Але йому ніколи не вдалося б повести за собою інших людей, як це зробив ти. — Потому вона ще дужче притислась до його плеча. — І що б з тобою не сталося, я все одно завжди буду з тобою.
— Це все, що мені потрібно, — відповів Роран, міцно стиснувши свою кохану в обіймах і важко зітхнувши: — А ще я дуже хочу, аби ця війна якомога швидше закінчилась. Я хочу працювати в полі, сіяти жито й збирати врожай. Це важка праця, але вона чесна, адже ти нічого не крадеш. А воїни — ті самі крадії, бо вони роблять не що інше, як викрадають у своїх супротивників життя… Тож кожна нормальна людина буде ненавидіти війну.
— Я саме це й казала.
— Так, саме це… — Роран примусив себе через силу посміхнутися: — Вибач, кохана, я просто забув… І не тримай на мене зла за те, що я ділюся з тобою своїми тривогами, коли в тебе, мабуть, вистачає й своїх. — По цих словах він поклав руку на її животик.
— Твої тривоги завжди будуть моїми, аж доки нас не розлучить смерть, — прошепотіла Катріна й тицьнулась носиком у його дужу руку.
— Можливо, тільки деякі з них, — відповів Міцний Молот, — адже я так тебе кохаю, що не хочу, аби ти ще коли хвилювалася.