Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
Потім він звів очі на ургалів, що скупчились довкола Яборга й тихо про щось із ним перешіптувались, доки один із них стирав з його тіла залишки ведмежого жиру. Усі вони виглядали пригніченими, проте Міцний Молот не помічав на їхніх обличчях образи чи злості. Він сподівався, що з ними більше не буде клопоту.
Незважаючи на те, що шрами страшенно пекли, юнак дуже тішився своєю перемогою. «Може, це й не остання бійка між нашими расами, — подумав він, — та коли ми повернемось до варденів, ургали не наважаться розірвати з нами союз».
Зробивши ще один ковток, Роран закрив
— Гей! Годі вже стояти, ніби стадо овець! Мерщій ходіть до возів і погляньте, що в них там є! Лофтене, злови ворожих коней, якщо вони ще не дуже далеко втекли! Дарзхра, ти відповідаєш за биків. Швидше! Торнак і Мертаг можуть з'явитися тут з хвилини на хвилину. Ворушіться! І де в біса мій одяг, Карне?
ГЕНЕАЛОГІЯ
Ерагон і Сапфіра прибули до Елесмери через чотири дні після того, як покинули Фартхен Дур.
Коли перші будівлі міста, вузькі звивисті вежі, що перепліталися з гіллям трьох велетенських сосон, забовваніли на обрії, сонце було високо над головами мандрівників і пестило їхні тіла своїм лагідним промінням. Невдовзі Ерагон помітив, що за час їхньої відсутності місто неабияк розбудувалося. За його колишніми межами з'явилось безліч новобудов, про призначення яких Вершник навіть не здогадувався.
Опинившись неподалік самого міста, юнак став подумки шукати Джильдериєна Мудрого, що, як повелитель Білого Вогню Вандила, захищав Елесмеру від ворогів ось уже впродовж двох із половиною тисяч років. Ерагон полинув своєю свідомістю між будівлями міста й спитав прадавньою мовою:
«Джильдериєне-ельдо, чи можемо ми ввійти?»
«Так, Ерагоне, Убивце Тіні, й Сапфіро, Блискуча Луско, — відгукнувся тихий спокійний голос. — Вам завжди раді в Елесмері».
«Дякуємо вам, Джильдериєне-ельдо», — відповіла на те Сапфіра.
Пролітаючи над сосновим містом, Сапфіра раз у раз чіплялась пазурами за гілля розлогих гігантських дерев, кожне з яких здіймалося в небеса майже на триста футів. Поміж ними Ерагон бачив обриси споруд, зведених на живих деревах, клумби з яскравими квітами, сяйво магічних ліхтарів і кількох ельфів, що зацікавлено поглядали на них знизу вгору.
Сапфіра тим часом уже дісталася скелі Тельнаєр, яка височіла тисячофутовою глибою над зеленим морем лісу. Потому вона зробила поворот праворуч і полетіла на північ, уздовж кам'яного хребта, лише зрідка змахуючи крилами, щоб тримати належну швидкість і висоту.
Невдовзі перед мандрівниками з'явилась зелена галявина, а на ній — простенька одноповерхова будівля, зведена між чотирма соснами. Неподалік від неї, скрутившись клубочком, лежав золотий дракон Глаедр. Його ікла були завтовшки з Ерагонів тулуб, а пазури нагадували гострі коси селян із Карвахола. Він мирно склав свої м'які, немов оксамит, крила й оповив себе довгим хвостом. У Глаедрових очах, як завжди, сяяли глибокі вогники, що нагадували відблиски Зоряного Сапфіра. Свою скалічену лапу дракон сховав під живіт, немовби ще й досі відчував біль. Перед Глаедром стояв невеличкий круглий стіл із двома стільцями, на одному з яких примостився Оромис. Сріблясте
Коли Сапфіра приземлялась, Ерагонові довелось якомога ближче прихилитися до її шиї, щоб не випасти із сідла. Дракон гупнув своїми велетенськими лапами об землю й, загрібаючи крилами вперед, пробіг іще кілька кроків, перш ніж остаточно спинитися.
Пальці Вершника тремтіли від перевтоми, тож він насилу розв'язав мотузки довкола своїх ніг. Потому він швидко спустився донизу по правій передній лапі Сапфіри, але, опинившись на землі, таки не втримав рівновагу, шкопиртнув і став рачки, дуже боляче вдарившись гомілкою об камінь, що ховався в траві. Юнак ледь не застогнав від болю й сорому, бо цієї миті був схожий на якогось незграбного старигана, й мерщій став зводитись на ноги.
Вершник іще не встиг і розігнутись, як побачив перед собою руку. Над ним стояв Оромис. Його непідвладне часу обличчя сяяло щасливою посмішкою:
— Ласкаво просимо до Елесмери, Ерагоне-фініарелю. І тебе також, Сапфіро, Блискуча Луско. Ласкаво просимо вас обох.
Ерагон схопився за руку Оромиса, а той, здавалося, без жодних зусиль допоміг йому звестись на ноги. Кілька хвилин потому Ерагон так і стояв мовчки, бо йому запаморочилось у голові. Трішки отямившись, він спочатку торкнувся губ пальцями правої руки, а потім нарешті вимовив прадавньою мовою:
— Хай тобі завжди буде щастя, Оромисе-ельдо, — за мить юнак притис руку до грудей, зробивши жест, яким ельфи висловлювали свою повагу.
— Хай і над тобою довіку сяють зірки, Ерагоне, — відповів Оромис.
Після цього Ерагон привітався з Глаедром, чия вогненна свідомість, як завжди, налякала його своїм безміром.
Сапфіра натомість залишилась там, де й була, вигнувши шию так, що її ніс торкався землі. Плечі й стегна дракона дрібно тремтіли, так, ніби надворі була люта зима, а в кутиках її пащеки з'явилась жовта піна.
Немовби вибачаючись, Ерагон швидко мовив:
— На другий день нашої подорожі ми потрапили в сильний зустрічний вітер… — юнак замовк, бо Глаедр звів свою велетенську голову й з ніг до голови оглянув Сапфіру, але та, здавалось, геть його не помічала. Тоді дракон звівся на лапи, підійшов до неї ближче й дмухнув їй у морду, випустивши крізь ніздрі невеличкі стовпчики полум'я. Відчуваючи, як у Сапфіру повільно перетікає енергія старого дракона, Вершник полегшено зітхнув. Глаедр тим часом випустив хмаринку диму.
«Уранці я літав на полювання, — сказав він, — тож під деревом із білим гіллям, що росте на другому кінці поля, ти знайдеш частину моєї здобичі. Можеш з'їсти все, що захочеш».
Сапфіра із вдячним виразом на морді мовчки кивнула й потягла за собою хвоста, ледь плентаючись до дерева, на яке їй показав Глаедр. Сяк-так діставшись до нього, вона вляглася на землю й уп'ялась зубами в тушу гладкого оленя.
— Ходімо, — сказав Оромис, кивнувши вбік столика й стільців. На столику було кілька ваз із фруктами й горіхами, а ще лежали чималий шмат сиру й хлібина. На самісінькому краєчку притулилися кухоль вина та два кришталеві кубки. Коли Ерагон усівся, Оромис тицьнув на кухоль: