Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
Глаедр помовчав, трохи пововтузився, намагаючись вмоститися якомога зручніше. Нарешті золотий дракон обвив себе хвостом, а тоді відповів:
«Якщо тіло дракона помирало, а Вершник залишався живим, то вони оберталися на Індлварн. Такий перехід не надто приємний для дракона, але багато хто з нас пристосовувався до цієї зміни й надалі продовжував служити своєму Вершникові. Якщо ж помирав Вершник, а дракон уже не мав власного тіла, тоді він зазвичай просив когось знищити своє Елдунарі й вирушав слідом за своїм хазяїном у небуття. Але так робили далеко не всі. Декому з драконів і Вершників
«Нам треба поміркувати над цими важливими питаннями, Оромисе-ельдо», — мовила за мить Сапфіра.
Ерагон і собі кивнув, хоч нічого й не сказав, бо в його голові вирувало надто багато думок.
РУКИ ВОЇНА
Вдивляючись у безкраї простори неба, Ерагон смоктав солодку полуницю. Коли юнак упорався з ягодою, він поклав хвостика на тацю, а потім хотів був заговорити, проте Оромис його випередив:
— Що тепер, Ерагоне?
— Тобто? — не зовсім зрозумів юнак.
— Ми довго говорили з тобою про ті речі, які тебе дуже цікавили. То що тепер? Ви із Сапфірою залишитесь чи завтра ж покинете Елесмеру й полетите до варденів?
— Ми сподівалися, — відповів Ерагон, — що в нас буде час завершити навчання, але зараз не маємо можливості цього зробити. Проте є ще одна дещиця, про яку б мені хотілося спитати.
— Кажи, я слухаю.
— Майстре, я не розповів вам усе, що сталося зі мною тоді, коли ми були з Бромом у Тейрмі. — Потому Ерагон коротко переказав історію про те, як завітав до крамниці Анжели, як вона провіщала йому майбутнє, а Солембум дав одну загадкову пораду.
Оромис у задумі провів пальцем по верхній губі:
— Я чув про цю віщунку… Арія дуже часто згадувала її ім'я, сповіщаючи мене про варденів. Наскільки я зрозумів, Анжела має неабиякий хист з'являтися саме там, де відбуваються якісь важливі події.
«Так воно і є», — кивнула Сапфіра.
Оромис тим часом вів далі:
— За своєю поведінкою вона дуже нагадує мені одну жінку-чаклунку, що якось відвідала Елесмеру… Але в тієї було інше ім'я. Слухайте, ваша Анжела яка на зріст? Невеличка? Із густим кучерявим коричневим волоссям, яскравими очима й гострим, але чудернацьким розумом?
— Та вони схожі, як дві краплі води! — вигукнув Ерагон. — Може, ми говоримо про одну й ту саму особу?
Оромис зробив легкий порух рукою:
— Якщо все саме так, тоді ми говоримо про надзвичайну особу… Я б не став зважати на її пророцтва, бо невідомо, справдяться вони чи ні, а от те, що сказав її кіт-перевертень, варте куди більшої уваги. Зараз я навряд чи зможу пояснити його слова, до того ж я ніколи не чув про місцину, яка б мала назву Склеп Душ, але згадку про скелю Кутіан я вже десь зустрічав. Пригадати 6 тільки, де саме. Зрештою, я можу спробувати пошукати її у своїх пергаментах, та щось мені підказує, що навряд чи я знайду її серед ельфійських рукописів.
— А як щодо зброї під деревом Меноа?
— Ніколи не чув про таку зброю, Ерагоне, хоч знаю про цей ліс майже все. Мабуть, всього лиш двійко ельфів у Ду Вельденвардені можуть знати про нього більше. Я поспитаюся
— А якщо цей меч мені не підійде? — спитав Ерагон.
— Будемо сподіватися, що підійде. Крім того, я надішлю повідомлення Рунон, що ти можеш сьогодні до неї завітати.
— Але ж вона присягнула, що більше не викує жодного меча.
Оромис зітхнув.
— Так, але її поради все одно варто спитатися. Якщо вже хтось і може порадити тобі підходящу зброю, то це саме вона. А коли тобі раптом сподобається Тамерлейн, Рунон зможе перевірити його, перш ніж ти нас покинеш. Адже відтоді, як меч востаннє побував у бою, минула вже понад сотня років. Можливо, варто його почистити чи ще щось…
— А хтось із інших ельфів зміг би викувати мені меч? — спитав Ерагон.
— Ні, — похитав головою Оромис. — Ніхто, якщо він має бути не гіршим за Зарок або за ті мечі, які вкрав Галбаторікс. Це під силу тільки Рунон, яка належить до найстарших представників нашої раси. З тих ковалів, що кували колись мечі для нашого ордену, залишилася тільки вона.
— Невже їй стільки ж років, як і ордену Вершників? — здивовано вигукнув Ерагон.
— Ти не повіриш, але навіть більше.
— Зрозуміло… А що нам робити до завтрашнього ранку, Майстре?
Оромис глянув кудись над головою Вершника:
— Сходіть до дерева Меноа, бо я впевнений, що ви не ляжете спати, аж доки цього не зробите. Уважно все там огляньте, раптом вам і справді пощастить знайти зброю, про яку так спокусливо розповідав отой кіт-перевертень. А коли ви втамуєте свою цікавість, тоді повертайтесь до свого будинку на дереві, який слуги Ісланзаді тримали для вас напоготові. Завтра ми спробуємо дістати тобі меч, Ерагоне.
— Але ж Майстре, у нас так мало часу…
— І ви обоє надто втомлені, щоб пережити сьогодні ще якісь пригоди. Повір мені, Ерагоне, буде краще, якщо ви відпочинете. До того ж, під час відпочинку у вас буде нагода подумати про все, що ви сьогодні почули.
Та хоч як не вмовляв ельф Ерагона, тому все одно було дуже ніяково від того, що решту дня їм доведеться просидіти, без діла. Він нервово засовався на стільці. Тим часом Оромис посміхнувся й зазирнув йому в очі:
— Це допоможе тобі розслабитись, Ерагоне. І ще… Можеш обрати собі будь-який вид магії, яким ти ще не володієш, а я обіцяю навчити тебе його, перш ніж ви із Сапфірою повернетесь до варденів.
Почувши це, Вершник нервово покрутив каблучку довкола пальця, намагаючись вирішити, який саме розділ магії був би цікавий йому найбільше, і врешті-решт таки вирішив: