Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
— Але навіщо ж тоді дракони це робили? — спитав Ерагон.
«Часом це відбувалося випадково. Якоїсь миті тіло дракона ставало слабким, тож він у паніці тікав до свого Елдунарі. За власною волею так робили здебільшого старі дракони, що були значно старшими за нас із Оромисом. За довге життя їм так набридало тіло, що вони хотіли сховатися в себе й решту вічності розмірковувати про ті речі, які молодим драконам було годі збагнути. Ми дуже шанували й цінували серця цих драконів, бо вони були страшенно мудрі й розумні. А часто бувало так, що молодий дракон приходив до них зі своїм Вершником, аби отримати якусь важливу пораду. Словом, те, що Галбаторікс наважився захопити їх у полон, є дуже жорстоким злочином».
«Тепер я й собі хотіла б дещо спитати, — мовила Сапфіра, і у свідомість Ерагона полився густий потік її думок: — Коли хтось із нас переходить до свого Елдунарі, чи конче він мусить продовжувати життя й чи може звільнити себе від світу, відійшовши до темряви, що його оточує?»
— Може, але не самотужки, — відповів Оромис. — Якщо тільки на нього не зійде натхнення скористатися магією, завдяки якій він зуміє розбити своє Елдунарі зсередини. Але таке траплялося надто рідко. Отож, якщо вже дракон аж так цього прагне, то краще буде, якщо він умовить розбити своє серце когось іншого. До речі, це ще одна причина, чому більшість драконів так неохоче переселялися до своїх сердець. Оселившись у них, вони опинялися у в'язниці, з якої неможливо було вийти.
Ерагон відчував, що Сапфірі не надто сподобалась така перспектива, й, можливо, саме тому вона вирішила змінити тему:
«А скільки Елдунарі Галбаторікс тримає у своєму сховищі?» — спитала вона.
— Ми не знаємо точного числа, — відповів Оромис, — але думаємо, що їх щонайменше кілька сотень.
Почувши це, Сапфіра затремтіла всім тілом:
«Виходить, наша раса не стоїть на межі зникнення?»
Оромис промовчав, тому на Сапфірине запитання відповів Глаедр:
«Мала, — мовив він, неабияк злякавши Ерагона своїм звертанням, — навіть тоді, коли б уся земна куля була засипана Елдунарі, наша раса все одно була б приречена. Дракон, що живе в Елдунарі, — це ще й досі дракон, проте він не здатен розмножуватись».
В голові Ерагона неприємно запульсувала кров, і юнак відчув, як безмежно втомився під час чотириденної подорожі до Елесмери. Йому стало важко зосереджуватись на думках довше, ніж на кілька секунд, а потім вони взагалі кудись тікали від нього.
«Я не така дурна, — обурено відповіла Сапфіра, і кінчик її хвоста дрібно затремтів, — аби вважати, що Елдунарі можуть народити дитинчат. Просто мені приємно відчувати, що я не така самотня, як раніше здавалось… Можливо, наша раса й приречена, але на світі існує більше ніж четверо драконів, нехай навіть вони й не мають власної плоті».
— Твоя правда, — кивнув Оромис, — біда тільки, що всі вони такі ж в'язні Галбаторікса, як Мертаг і Торнак.
«А отже, ми будь-що-будь маємо звільнити і їх, і останнє яйце», — чмихнула Сапфіра.
— Це те, до чого ми будемо прагнути, — сказав Ерагон. — Адже ми — їхня єдина надія. — Потому він потер лоба великим пальцем правої руки й додав: — Але дещо все одно залишається для мене незбагненним.
— Що саме, Вершнику? — спитав Оромис.
— Якщо Галбаторікс забирає енергію в сердець, то як вони її поновлюють? — якусь мить Ерагон помовчав, намагаючись зрозуміліше сформулювати своє питання, а потім махнув рукою на ластівок, що літали в небі: — Адже кожне живе створіння їсть і п'є, аби поновити свої сили, навіть рослина. Їжа дає енергію, яка потрібна нашим тілам для того, щоб жити й користуватися магією, незалежно від того, чи розраховуємо ми на власні сили, накладаючи закляття, чи використовуєм сили інших істот. А як свою енергію поновлюють Елдунарі? У них бо ж немає ані кісток, ані м'язів, ані шкіри? І вони геть нічого не їдять, чи не так? Як вони тоді виживають?
Оромис посміхнувся, і його довгі ікла засяяли, ніби порцеляна:
— Завдяки магії. Якщо магію розуміти як маніпуляції енергією, то саме завдяки магії. Де саме Елдунарі беруть свою енергію, ще й досі лишається загадкою як для нас, так і для самих драконів. Словом, нікому ще не вдалося визначити її джерело. Можливо, вони користуються сонячною енергією, як це роблять рослини, або ж забирають життєві сили в тих істот, які перебувають поруч із ними. Але якою б не була відповідь на це питання, ельфи довели, що коли дракон помирає, а його свідомість оселяється в серці сердець, його сила стає такою, якою б вона ніколи не могла бути за життя дракона в тілі. До того ж наступні п'ять або сім років кількість енергії в серці сердець продовжує невпинно зростати, аж доки воно не стає надзвичайної сили. Кількість енергії, яку Елдунарі можуть в собі утримувати, залежить від розмірів серця. Отже, чим старшим є дракон, тим більше енергії може зберігатися в його Елдунарі.
Подумки повернувшись до битви з Мертагом і Торнаком, Вершник замислено мовив:
— Схоже на те, що Галбаторікс дав кілька Елдунарі Мертагу. Бо тільки цим я можу пояснити те, що він став такий сильний.
Оромис кивнув на знак згоди:
— Тобі пощастило, що Галбаторікс не подарував йому більше сердець, інакше б Мертаг, не напружуючись, переміг і тебе, і Арію, і решту чарівників варденів разом узятих.
Невдовзі Ерагон згадав те, що обидва рази, коли він та Сапфіра перетиналися з Мертагом і Торнаком, було таке враження, ніби розум ворожого Вершника складено зі свідомостей інших істот.
«Слухай, — сказав він Сапфірі, — пригадуєш, як під час поєдинку з Мертагом ми чули в його свідомості чужі голоси? Скоріше за все, то були Елдунарі… Але куди ж він їх поклав? Адже на Торнакові не було сідельних торб, та й на одязі Мертага я не помітив жодної кишені».
«Хтозна, — відповіла Сапфіра. — Але тепер я точно знаю, що Мертаг пов'язаний з Елдунарі. Згадай, як він казав про те, що легше буде вирвати твоє серце, ніж вирвати його серця. Саме серця, а не серце!»
«Ти маєш рацію, Сапфіро! Може, у такий спосіб він намагався попередити мене?» — Ерагон зручніше вмостився на стільці.
— А крім сердець Сапфіри та Глаедра, — спитав він трохи перегодом у ельфа, — існують іще якісь Елдунарі, непідвладні Галбаторіксові?
Оромис злегка поморщився:
— Цього ніхто не знає… Після занепаду Вершників Бром кілька разів вирушав у експедиції, поставивши собі за мету знайти ті Елдунарі, які не потрапили Галбаторіксові до рук, але щоразу повертався ні з чим. Я також досліджував простори Алагезії за допомогою своєї свідомості, проте жодного разу не натрапив на щось таке, що бодай трохи могло б нагадувати Елдунарі. До того ж усі вони були пораховані, адже, коли Галбаторікс і Морзан розпочали свої напади, жодне Елдунарі не зникло безслідно. Одним словом, нам не варто сподіватися на те, що десь в Алагезії можуть бути їхні запаси, які лежать собі та й чекають, доки ми їх не знайдемо.
Власне кажучи, Ерагон і не чекав якоїсь іншої відповіді, але все одно чути це було не надто приємно.
— Тоді я маю останнє запитання, Майстре, — мовив він, трохи помовчавши. — Кажуть, що коли Вершник або його дракон помирають, то той, хто залишився живим, дуже часто не знаходить собі місця й накладає на себе руки. А той, хто не робить цього, зазвичай божеволіє. Адже так?
«Саме так», — згодився Глаедр.
— А що сталося б тоді, якби дракон переніс їхню спільну свідомість до серця, а потім їхні тіла померли б?