Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
Ерагон поклав руку на шию драконові, і вони ще довго стояли разом, поглядаючи на безмежний океан лісу. На галявину вони повернулись аж тоді, як їх гукнув Оромис, що вийшов зі своєї хатинки з двома мисками гарячого запашного супу.
КАМ'ЯНІ ДУШІ
Коли Ерагон відсунув від себе порожню миску, Оромис несподівано спитав:
— А ти хотів би побачити фаіртх своєї матері, Ерагоне?
Юнак на мить застиг від подиву:
— Ви ще й питаєте? Ясна річ!
Тоді Оромис дістав із-за пазухи тонкий шматочок сірого сланцю й простягнув його
Камінь був гладесенький і дуже холодний. Юнак знав, що на його зворотному боці він побачить портрет своєї матері, намальований магічним закляттям, що його ельф уклав у камінь багато років тому. Перш ніж зважитись на цей крок, Ерагон довго вагався. Правду кажучи, йому завжди хотілось побачити свою матір, проте зараз, коли в нього з'явилася така нагода, він дуже боявся того, що вона виявиться геть не такою, як він її собі уявляв.
Насилу перевернувши камінь, Вершник побачив дуже чіткий образ, так, ніби він дивився на нього крізь скло. Перед ним було кілька кущів червоних і білих троянд, на чиї ніжні пелюстки падали промені вранішнього сонця. Біля кущів пролягала вузенька доріжка, викладена гравієм. Саме на ній, ставши на одне коліно, насолоджувалась неземним ароматом квітки дуже вродлива жінка. Вона тримала троянду в долонях біля свого кирпатого носика, а її очі були заплющені. Обличчя мало дуже ніжний вираз, який не затьмарювало навіть те, що жінка була вбрана у військовий шкіряний одяг, а на її поясі виблискували піхви меча й кинджала. Якимись своїми рисами вона дуже нагадувала Ерагона, а також Герроу, що був її братом.
Це зображення вразило юнака до глибини душі, тож він притис руку до поверхні фаіртха, ніби бажав пройти крізь неї й торкнутися руки своєї матусі.
«Мамо…» — прошепотів Вершник.
Оромис перервав його мрії:
— Перш ніж вирушити до Карвахола, Бром попросив, щоб я беріг цей фаіртх як зіницю ока, але тепер він по праву належить тобі.
— А ви не могли б і тепер його берегти так само, як берегли для мого батька? — тихо спитав Ерагон. — Адже він такий крихкий і може легко зламатися під час наших битв і мандрівок.
Запанувала така тривала мовчанка, що Вершник був змушений відвести погляд від образу матері й зиркнути на Оромиса. Обличчя ельфа було меланхолійне й водночас заклопотане.
— Ні, Ерагоне, я не можу, — нарешті відповів він. — Тож для того, щоб зберегти цей фаіртх, тобі доведеться вигадати щось інше.
«Чому?» — хотів був спитати Ерагон, проте очі Оромиса сповнились таким безмежним сумом, що юнак не наважився цього зробити.
— У тебе обмаль часу, — мовив потому ельф, — а нам іще багато чого треба обговорити. То що, я маю вгадати твої питання чи ти сам мені все розкажеш?
Ерагон з великою неохотою поклав фаіртх на стіл і повернув його так, щоб не бачити зображення.
— Обидва рази, коли ми билися з Мертагом і Торнаком, той був значно дужчим, ніж мала б бути звичайна людина. На Палаючій рівнині він переміг нас саме тому, що ми недооцінили його силу. Гадаю, ви й самі знаєте, що якби він нас не відпустив, то ми б уже давно були в'язнями в Урубейні. Колись ви казали, що знаєте, як Галбаторікс став таким могутнім. То, може, тепер ви поділитесь з нами цим знанням? Від цього залежить наше життя й доля цілої Алагезії.
— Про це ти почуєш не від мене, — мовив Оромис.
— А
Вершник не встиг договорити, бо Глаедр розплющив одне око, що було завбільшки зі щит, і сказав:
«Джерело Галбаторіксової сили в серцях драконів… Він викрадає в нас енергію, без якої ельфи й вардени давно б уже його порішили».
Ерагон спохмурнів:
— Але я не розумію, навіщо вам допомагати Галбаторіксу? І як ви це робите? Адже в Алагезії залишилось усього чотири дракони й одне яйце… Хіба не так?
«Так, та не зовсім… Галбаторікс і клятвопорушники вбили тільки тіла драконів, проте їхнє єство ще й досі залишається живим».
— Живим? — Ерагон спантеличено глянув на Оромиса, але обличчя ельфа лишилось цілком спокійне. Та ще дужче Вершника збило з пантелику те, що Сапфіра теж була спокійною.
Тим часом золотий дракон зашурхотів лускою й повернув голову так, щоб краще бачити Ерагона:
«Дракони відрізняються від багатьох істот тим, що їхня свідомість перебуває не тільки в голові. У наших грудях є твердий предмет, схожий на коштовний камінь. За своїм складом він нагадує нашу луску й називається Елдунарі, що означає — „серце сердець“. Коли дракон щойно вилуплюється, його Елдунарі — чисте й незаплямоване. Зазвичай воно таким і залишається впродовж усього нашого життя, а потім зникає в землі разом із тілом померлого дракона. Однак варто нам тільки захотіти, і ми можемо легко перемістити до Елдунарі свою свідомість. Тоді воно набуває такого ж кольору, як наша луска, і починає сяяти. Якщо дракон це зробить, Елдунарі залишається жити після його смерті, і драконове єство може проіснувати ще безліч років. А найцікавіше те, що дракон здатен видобути із себе Елдунарі, будучи ще живим. Тоді його тіло та його свідомість можуть існувати окремо одне від одного, проте вони завжди пов'язані, що дуже корисно в деяких складних ситуаціях. Але в цьому ховається й одна велика небезпека — той, кому належить наше Елдунарі, тримає в руках нашу душу й може примусити нас робити все що йому заманеться, навіть якщо це буде щось геть огидне».
Слова Глаедра вразили Вершника до глибини душі. Тоді він знову глянув на Сапфіру й спитав:
«Ти знала про це?»
Луска на Сапфіриній шиї стала дибки, й вона зробила якийсь дивний рух головою, схожий на випад розлюченої змії:
«Я завжди відчувала своє серце сердець, та мені ніколи й на думку не спадало розповідати тобі про це».
«Але чому? Це ж так важливо!»
«Малий, а ти часто розповідаєш мені про свій шлунок? Або про серце, печінку та інші органи? Моє Елдунарі — невід'ємна частина мене, тож якби я стала тобі про нього розповідати, це виглядало так само дивно, якби ти ні з того ні з сього став розповідати мені про свою селезінку…»
«То все-таки ти знала!»
«Спочатку я тільки відчувала його, а потім Глаедр розповів мені все, що я мала знати. Інакше я вже давно могла б опинитися у ворожому полоні».
«Але ти все одно не мала наміру про це мені розповідати…» — зітхнув Ерагон.
«Я б залюбки тобі розповіла, — стала дратуватися Сапфіра, — але так само, як і Бромові, я мала присягнути Глаедру, що ні з ким про це не говоритиму… навіть із тобою».
«І ти погодилась?»
«Я довіряю Глаедру й Оромисові. А ти хіба ні?»