Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
— А-а, Убивця Тіні… Ти все ще живий, — сказала Рунон замість вітання, не відриваючи очей від роботи. Її голос був скрипучий, мов побиті жорна. — Оромис говорив мені, що ти втратив Зарок.
Ерагон скривився й мовчки кивнув, незважаючи на те, що ельфійка так-таки й не дивилась на нього. Зрештою, за якусь мить він озвався:
— Так, Рунон-ельдо. Я втратив його на Палаючій рівнині.
— Гм, — Рунон кілька разів напрочуд спритно вдарила молотком. — Виходить, меч знайшов свого законного хазяїна… Мені не подобається те, задля чого цей… як же його?.. Мертаг використовує Зарок, але кожен Вершник заслуговує на гідний меч, і найкращим мечем для сина Морзана може бути тільки меч самого Морзана. — Ельфійка зиркнула на Ерагона спідлоба: — Зрозумій мене, Убивце Тіні, я б, звісно, хотіла, щоб саме ти володів Зароком, але була б просто щаслива, якби ти мав меча, зробленого спеціально для тебе. Може, Зарок і добре послужив тобі, але то не був твій меч. Я вже не кажу про Тамерлейн. Ти був би повним дурнем, якби вважав, що зможеш користуватися ним.
— Як бачиш, — сказав Ерагон, — від лорда Фіолра я нічого не приніс.
Рунон кивнула й продовжила роботу:
— Це добре.
— А скажи мені, Рунон-ельдо: якщо Зарок — гідний меч для Мертага, то чи не буде меч Брома гідною зброєю для мене?
Ельфійка звела брови докупи:
— Арвіндр? А чому це ти раптом подумав про меч Брома?
— Тому що Бром — мій батько, — сказав Ерагон і відчув якийсь трепет від того, що може це сказати.
— Хіба? — Рунон нарешті відклала молоток і різець, а потім вийшла з-під даху своєї кузні й зупинилась перед Ерагоном. Довгі роки, які вона провела, зігнувшись над роботою, давалися взнаки — постать ельфійки була трохи згорблена, й через це вона була на дюйм чи два нижчою за Вершника. — Гм, так… у вас є дещо подібне. Бром… він був грубуватий… так. Він завжди казав те, що мав на думці, й не витрачав зайвих слів. І мені те дуже подобалось. Я не можу спокійно дивитись, якою стала моя раса. Надто вже всі ввічливі, надто витончені, надто пещені. Ха! А я ж добре пам'ятаю ті часи, коли ми бились і сміялись, як нормальні створіння. Тепер же всі стали якісь відсторонені. Інколи мені здається, що в нас почуттів не більше, ніж у мармурових статуй!
«Ти говориш про те, якими були ельфи до того, як наші раси об'єдналися між собою?» — спитала Сапфіра.
Рунон перевела сумний погляд на дракона.
— Так, Блискуча Луско. Я говорю про старі часи. Тоді ельфи й дракони ще не єдналися. Я ніколи навіть не думала, що наші раси так сильно зміняться. Але вони таки змінились. І ось я стою — одна з небагатьох, хто ще пам'ятає про те, якими ми були колись.
Рунон різко перевела погляд на Ерагона й так само різко змінила тему:
— Ні. Арвіндр — це не те, що тобі треба. Свій меч Бром втратив під час падіння Вершників. І якщо той меч не прикрашає зараз колекцію Галбаторікса, тоді він або знищений, або похований десь глибоко в землі під зітлілими кістками полеглих на полі бою. Навіть якщо його й можна було б якось знайти, то ти все одно не встиг би полагодити його до того часу, як знову виступиш проти своїх ворогів.
— Що ж мені тоді робити, Рунон-ельдо? — спитав Ерагон. Потім трохи помовчав і розповів ельфійці про шаблю, яка, попри те що була зміцнена закляттями, все одно підвела його в тунелях під Фартхен Дуром.
Рунон гмукнула.
— Ні, — сказала вона. — закляття тут ні до чого Коли лезо погано викуване й загартоване, ти можеш захищати його своїми закляттями скільки завгодно, але метал сам по собі залишається слабким, як і був. Вершникові потрібне щось куди більше. Йому потрібне лезо, яке зможе витримати найжорстокіші напади, а крім того, буде невразливим для якомога більшого числа заклять… Ні, закляття треба накладати над гарячим металом, коли ти видобуваєш його з руди, коли ти куєш його… Закляття мають змінити на краще саму структуру металу.
— Але де ж я зможу дістати такий меч, Рунон-ельдо? — майже з відчаєм спитав Ерагон. — Хіба що ти зробиш його для мене!
Зморшки на обличчі Рунон поглибшали. Вона помовчала, потерла лікоть — міцні м'язи на її оголеній руці заворушились:
— Ти ж знаєш… я поклялась, що до самої смерті не буду кувати жодної зброї.
— Знаю.
— Ця клятва зв'язує мене. Я не можу її порушити навіть тоді, коли б дуже сильно цього хотіла. — Рунон пішла назад до своєї кузні й сіла. — Та й навіщо це мені, Вершнику дракона? Скажи! Чому я маю пускати у світ іще одного викрадача душ?
— Тому, — відповів Ерагон, обережно добираючи слова, — що ти могла б допомогти покласти край правлінню Галбаторікса. Чи не було б справедливо, якби я вбив його викуваним тобою лезом, адже саме твоїми мечами він і клятвопорушники забрали життя багатьох драконів і Вершників? Ти кажеш, що тобі дуже не подобається те, як вони використали твою зброю. То, може, варто відновити рівновагу, викувавши меч, годний знищити Галбаторікса?
Рунон схрестила руки й глянула в небо.
— Меч… новий меч. Після скількох довгих років знову використати моє вміння… — ельфійка опустила очі. — Зрештою, є один спосіб, як я могла б допомогти тобі… Але… про це не варто навіть думати…
«Чому ж?» — спитала Сапфіра.
— Та хоч би тому, що в мене немає металу, який мені потрібен! — скрикнула Рунон. — Невже ви гадаєте, що я кувала мечі Вершників зі звичайної сталі! Ні! Колись давно в хащах Ду Вельденвардена я натрапила на шматки метеора, який упав на землю. Ті шматки містили руду, не схожу на жодну іншу, з якою я доти працювала. Тоді я повернулась до своєї кузні, добре очистила її, і сталь, яку я потім отримала, була міцнішою та гнучкішою за будь-яку іншу. Я назвала ту сталь «яскравим металом», тому що вона мала якийсь незвичний блиск. І коли королева Тармунора попрохала мене викувати перший меч для Вершників, я викувала його з яскравого металу. Потім я щоразу при нагоді шукала в лісі шматки того зоряного металу. Я не дуже часто їх знаходила, та коли вже знаходила, то зберігала його для Вершників. З часом я знаходила ці шматки все рідше й рідше, аж доки нарешті мені не здалося, що жодного шматка більше не залишилось. За двадцять чотири роки я зуміла викувати сім мечів, серед них були і Арвіндр, і Зарок. Але з того часу, як Вершники впали, я шукала яскравий метал тільки один раз. І це було минулої ночі, після того, як Оромис побалакав зі мною про тебе. — Рунон пильно глянула на Ерагона: — Я ходила далеко-далеко, я наклала чимало заклять, але не знайшла ані крихти яскравого металу. Якби його було хоч трохи, тоді ми могли б подумати про меч для тебе, Убивце Тіні… А так навіть говорити про це не варто.
Ерагон шанобливо вклонився ельфійці, подякував їй за добрі слова, а потім вони із Сапфірою залишили дворик і рушили крізь зелений кизиловий тунель.
Вершник та його дракон мовчки йшли до галявини, з якої Сапфіра могла злетіти. І раптом Ерагон збагнув одну річ. «Слухай! — скрикнув він. — Те, що мав на увазі Солембум, — це яскравий метал! Він повинен бути десь під деревом Меноа».
«А звідки він знав?»
«Хтозна, може, дерево саме сказало йому… Та хіба це важливо?»
«Яскравий той метал чи ні, — сумно відповіла Сапфіра, — але ми все одно нічого не зможемо дістати з-під коріння дерева Меноа. Ми ж не будемо прорубуватися крізь нього. Та ми навіть не знаємо, де прорубуватись».
«Мені треба над цим подумати», — тільки й сказав Ерагон.
З галявини, що біля будинку Рунон, Сапфіра та Ерагон полетіли над Елесмерою назад до скелі Тельнаєр, де на них уже чекали Оромис і Глаедр. Нарешті Сапфіра приземлилась. Ерагон зійшов на землю, а вона разом із Глаедром зістрибнула зі скелі й полетіла. Дракони летіли все вгору та вгору, просто насолоджуючись присутністю одне одного. А поки двійко драконів танцювали в хмарах, Оромис навчав Ерагона, як чарівник може переміщувати предмет з одного місця на інше, не дозволяючи тому відхилитися від наміченого маршруту.
— Зазвичай, — казав Оромис, — чим більшою є відстань між тобою та твоїм предметом, тим більшої енергії потребує магія. Але в нашому випадку це не зовсім так. Магія, що знадобиться задля того, аби послати камінь з моєї руки на інший бік оцього ось струмка, буде такою самою, як і тоді, коли б нам було потрібно закинути його на самісінькі Південні острови. От тому це закляття і є надзвичайно корисним тоді, коли предмет слід перемістити на таку велику відстань, що якби ти спробував зробити це звичайним чином, то, напевно, помер би від виснаження. Та як би там не було, це дуже складне закляття, і ним можна користуватися тільки тоді, коли ти відчуваєш у собі впевненість. Бо коли щось піде не так, то зовсім невеличкий предмет, скажімо, завбільшки з яйце Сапфіри, так тебе виснажить, що ти не зможеш навіть поворухнутись.