Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Паолини Кристофер

— Ну що ж, здається, цього буде досить. Облиш свої міхи.

Ерагон витер чоло. Тепер можна було кинути жар із плавильні в наповнене водою барило — повітря сповнилось шипінням і їдким запахом.

Нарешті вони побачили на дні лотка осяйну калюжку розтопленого білого металу. Вона була чиста-чиста — ані шлаку, ані якихось домішок. Рунон обережно накрила метал дюймовим шаром білого попелу, а потім поставила свою лопату біля плавильні й присіла на лавку.

— Що тепер? — спитав Ерагон, умощуючись поруч.

— Тепер будемо чекати.

— Чого

чекати?

Рунон показала на небо, де світло призахідного сонця фарбувало хмарини в червоний, пурпуровий і золотистий кольори.

— Зачекаємо, доки стемніє. Коли працюєш з металом, треба правильно оцінювати його колір. До того ж цьому металові потрібен час, щоб охолонути. Він має бути м'який і легко набувати потрібної форми.

Рунон розв'язала шнурок, який утримував її волосся, потім знову зібрала волосся в пучок.

— А поки в нас є час, — сказала вона, — давай краще поговоримо про твій меч… Як ти б'єшся: однією рукою чи двома?

Ерагон якусь мить подумав:

— Та по-всякому буває. Якщо в мене є вибір, тоді я тримаю меч в одній руці, а щит — у другій. Але так бувало далеко не завжди. На жаль, мені часто доводилось битись і без щита. Тоді, звісно ж, краще тримати руків'я обома руками, щоб можна було завдати більш потужного удару. Головка в Зарока була досить широка, щоб я міг ухопитись, коли треба, і лівою рукою, а от рівчачки навколо рубіна заважали, бо не давали мені змоги міцно триматись. Було б краще мати трохи довше руків'я.

— Наскільки я розумію, ти хочеш мати справжній дворучний меч? — спитала Рунон.

Ерагон заперечно похитав головою:

— Та ні, такий меч надто великий, щоб битися ним, скажімо, у приміщенні.

— Це залежить від розмірів руків'я й леза. Та загалом ти правий. Отже, тобі був би більше до душі меч у півтори руки?

У пам'яті Ерагона промайнув образ першого Мертагового меча, і він посміхнувся. «А чом би й ні?» — подумав Вершник.

— Так, гадаю, меч у півтори руки був би те, що треба.

— А лезо… Наскільки довгим воно має бути?

— Мені здається, не довшим, ніж у Зарока.

— Гм… Ти б хотів пряме чи вигнуте?

— Пряме.

— А як щодо гарди?

— Нехай буде звичайна.

Рунон сиділа схрестивши руки й похиливши голову на груди. Її очі були майже заплющені:

— Тепер скажи про ширину леза… Зрештою, широке чи вузьке — воно все одно не зламається.

— Та я б хотів, щоб воно було біля гарди трішки ширше, ніж у Зарока.

— Навіщо?

— По-моєму, так воно матиме кращий вигляд.

Рунон засміялася:

— Вигляд виглядом, та от чи кращий буде меч у бою?

Трохи збентежений Ерагон мовчки засовався на лаві.

— Ніколи не прохай мене змінити зброю тільки заради того, щоб покращити її вигляд, — уже серйозно продовжила Рунон. — Зброя — це інструмент, і він гарний тоді, коли з нього є якась користь. Меч, який не годиться для битви, як на мене, просто гидкий навіть тоді, коли він має чудову форму або прикрашений найдорожчими коштовностями

й найскладнішими візерунками… — Ельфійка міцно стулила губи: — Одне слово, тобі потрібен меч, придатний для бою і на відкритій місцині, і у вузьких тунелях під Фартхен Дуром… Меч на всі випадки, середньої довжини, з довгим руків'ям…

— Мені потрібен меч, щоб убити ним Галбаторікса, — рішуче сказав Ерагон.

Рунон кивнула:

— А це означає, що він мусить бути добре захищений від магії… — Жінка знову зіперла підборіддя на груди. — За останню сотню років обладунки стали значно кращими, отже кінчик меча має бути вужчим, ніж я колись робила. Тоді він легше проникатиме крізь щитки й кольчугу, а ще — у проміжки між різними деталями. Гм… — Рунон витягла з мішечка на боці вузлуватий шмат мотузки й почала знімати мірки з рук та кистей Ерагона. Після цього вона взяла якусь металеву коцюбу й кинула її Вершникові. Той спіймав її однією рукою, здивовано зиркнувши на ельфійку.

— А ходи-но зі мною, — сказала вона. — Я хочу подивитись, як ти рухаєшся з мечем.

Ерагон мовчки звівся на ноги, вийшов з-під даху кузні й показав Рунон кілька прийомів, яких навчив його Бром.

— Чекай, чекай, — мовила ельфійка, — я так нічого не збагну.

Вона взяла в руки іншу коцюбу, постукала нею об камінь. А потім її обличчя набуло суворого вигляду:

— Я нападаю, Убивце Тіні!

І в ту ж таки мить важка коцюба Рунон просвистіла в повітрі. Ельфійка завдала Вершникові доволі сильного удару. Той відскочив убік і легко відбив напад. Кілька хвилин вони бились коцюбами, немов мечами, і хоч Рунон уже давно не вправлялася зі зброєю, вона була гідним супротивником. Зрештою, уже невдовзі вони змушені були зупинитись, бо м'який метал їхніх «мечів» погнувся так, що ті стали схожі на скрючені тисові гілляки.

Тоді Рунон забрала Ерагонову коцюбу й кинула її на купу зламаних інструментів.

— Ну що ж, — сказала ельфійка, коли вони знову повернулись до кузні, — здається, тепер я знаю, якої форми повинен бути твій меч.

— Але як же ти його зробиш?

В очах у Рунон заграли веселі бісики.

— А я його й не робитиму. Ти сам зробиш собі меч, Убивце Тіні.

Ерагон витріщився на неї.

— Я? — скрикнув він. — Але ж я ніколи в житті не був учнем коваля чи зброяра. Я не маю навичок навіть для того, щоб викувати якого нещасного ножа, годного різати чагарник!

Бісики в очах Рунон заграли ще дужче:

— І все-таки ти сам викуєш собі цей меч.

— Але як? Ти що, стоятимеш поруч і будеш давати мені поради, як я маю бити по металу?

— Ні, — сказала Рунон. — Я просто буду спрямовувати твої дії розумом, так, щоб твої руки зробили те, на що мої не здатні. Я розумію, що це далеко не найкращий спосіб, але не можу вигадати нічого ліпшого, щоб і викувати меч, і водночас не порушити своєї клятви.

Ерагон спохмурнів:

— Але ж якщо ти рухатимеш моїми руками замість мене, то це те саме, що ти робиш меч сама…