Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
Сапфіра опустила голову до меча й понюхала його:
«„Зуби-з-блакитнимми-прикрасами“ — ось як би я назвала його. Або „Блакитно-червоний Кіготь“».
«Ні. Для людей це буде надто дивно».
«А як щодо „Викрадач“ або „Різак“? А може, „Бойовий Кіготь“, „Сяючий Ріг“ чи „Відтинач Кінцівок“? Ти міг би назвати його „Жах“, „Біль“, „Той, що Кусає Руки“, „Завжди Гострий“, „Хвиляста Луска“… це тому, що на його сталі є смуги… „Язик Смерті“, „Ельфійська Сталь“, „Зоряний Метал“— та чи ж мало існує всіляких назв».
Таке багатство фантазії здивувало Ерагона.
«Знаєш, — сказав він, — у тебе справжній талант вигадувати імена».
«Вигадувати імена легко. А от знайти правильне ім'я — для цього може не вистачити терпіння навіть у ельфа».
«А як щодо „Убивці Короля“?» — спитав Вершник.
«Ні. Припустімо, ми й справді вб'ємо того короля? І що тоді? Хіба після цього ти не робитимеш зі своїм мечем нічого гідного уваги?»
«Гм, — Ерагон поклав меча вздовж правої передньої лапи Сапфіри. — Він того самого кольору, що й ти… Я міг би назвати його на твою честь».
«Та ні!»
Вершник сховав посмішку: «Ти впевнена? От тільки уяви собі, якби ми були в битві й…»
Пазури дракона хвацько дряпнули землю: «Ні. Я тобі що: річ, якою можна розмахувати й забавлятися?..»
«Ну що ти… Вибач… А коли б я назвав його „Надія“… прадавньою мовою? Зарок означає „лихо“… Виходить, тоді мій меч буде мати ім'я, котре протистоятиме лиху».
«Гарна думка, — сказала Сапфіра. — Але чи справді ти хочеш давати своїм ворогам надію? Тобто ти хочеш убити Галбаторікса надією?»
«І то так, — посміхнувся Вершник, — це якось кумедно…»
Ерагон у задумі потер підборіддя, розглядаючи гру світла на сяючому лезі меча. Він вдивлявся в глибини сталі, аж раптом його очі наткнулись на місце, схоже на справжній вогонь. Воно було там, де м'якший метал єднався з твердими краями, І тут Вершник пригадав слово, за допомогою якого Бром запалював свою люльку. А потім він пригадав Язуак, де вперше використав магію, а також свій двобій зі Смерком у Фартхен Дурі. Так! Так! Тепер він уже не мав сумніву, що знайшов належне ім'я для свого меча!
Ерагон сказав про це Сапфірі. На цей раз дракон схвалив його вибір. Тоді Вершник підняв меча на рівень плечей.
— Я вирішив, — урочисто промовив він, звертаючись до меча, наче до живої істоти. — Я називаю тебе Брізінгр!
І в ту ж мить із звуком, схожим на шерех вітру, лезо спалахнуло вогнем, огорнувшись сапфірово-блакитним полум'ям, що тремтіло довкола гострої, мов бритва, сталі.
Ерагон злякано скрикнув. Від несподіванки він упустив меча й відскочив назад. А лезо так і продовжувало палати на землі. Його напівпрозоре полум'я спопеляло під собою траву. Тільки тоді Ерагон зрозумів, що це саме він надає енергію, яка підтримує вогонь. Тоді Вершник швидко зупинив магію — вогонь миттю зник. Трохи спантеличений тим, що наклав закляття, зовсім не маючи такого наміру, Ерагон нахилився до меча й постукав по ньому кінчиком пальця. Меч був холодний.
Тим часом Рунон підійшла до Вершника, взяла меч і пильно обдивилась його від кінчика аж до руків'я.
— Тобі пощастило, — сказала ельфійка Ерагонові, — що я вже встигла захистити його закляттями проти полум'я й удару. Інакше ти б, по-перше, подряпав гарду, а по-друге, знищив би гартування леза. Більше не кидай його, Убивце Тіні, навіть тоді, коли він раптом перетвориться на змію… А як ні, то я заберу його назад, а тобі дам натомість старий молот.
Ерагон був ні в сих ні в тих і почав вибачатися.
— Це ти навмисне запалив погонь? — спитала ельфійка, віддаючи Вершникові меча.
— Звісно ж, ні…
— Тоді повтори ще раз, — сказала Рунон.
— Що?..
— Ім'я… ім'я… Скажи його знову.
— Брізінгр! — гукнув Ерагон, тримаючи меча якомога далі від себе.
Мерехтливий вогонь знов охопив лезо меча. Його тепло зігрівало Вершникові обличчя. На цей раз юнак помітив, що закляття забирає в нього трохи сил. Тоді він погасив вогонь, а за кілька хвилин знову вигукнув: «Брізінгрі» І знову лезо блакитно засяяло примарними язиками полум'я.
«Тепер це справді гідний меч для Вершника й дракона! — у захваті сказала Сапфіра. — Він дихає вогнем так само легко, як я».
— Але ж я не хотів накладати закляття! — вигукнув Ерагон. — Я всього лиш сказав слово «Брізінгр»…
Меч знову запалав, і Ерагон від несподіванки знов ледь не кинув його на землю.
— А можна я спробую? — спитала Рунон, простягаючи руку до меча. Вершник віддав їй зброю.
— Брізінгр, — мовила ельфійка.
Здавалося, якесь тремтіння пробігло по лезу, але полум'я так-таки й не було. Рунон на мить задумалась.
— У мене є два пояснення цього дива, — сказала вона, повертаючи меч Ерагонові. — Перше: це відбувається тому, що ти брав участь у куванні, отже, ти передав лезу частку самого себе й таким чином меч поєднаний із твоїми бажаннями. А друге пояснення дуже просте: ти знайшов справжнє ім'я свого меча. А може бути і перше, і друге. У всякому разі, ти зробив правильний вибір, Убивце Тіні. Брізінгр! Так… Мені це подобається. Це гарне ім'я для меча.
«Дуже гарне ім'я», — погодилася Сапфіра.
Після цього Рунон поклала руку на середину леза Брізінгра й почала нечутно промовляти якісь закляття. За кілька хвилин на обох боках леза з'явилась ельфійська руна «вогонь». А потім така сама руна прикрасила й передню частину піхов.
Ерагон уже вкотре вклонився ельфійці — вони із Сапфірою були їй надзвичайно вдячні. А на старому обличчі Рунон заграла ледь помітна посмішка.
— Я рада, що змогла допомогти Вершникам іще раз. Тепер можеш іти, Убивце Тіні… І ти також, Блискуча Луско, — ельфійка по черзі торкнулась їхніх лобів своїм мозолястим великим пальцем. — Повертайтеся до варденів, і нехай ваші вороги терпнуть від жаху, коли побачать меч, яким ви тепер володієте.
Ерагон і Сапфіра стали прощатися. Вони залишали гостинний будинок Рунон. Вершник тримав на руках Брізінгр, немов щойно народжене дитя.