Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
«Добре, — сказав Ерагон за якусь мить. — Ось тобі загадка: я пофарбований у червоний, синій, жовтий та всі інші кольори веселки. Я довгий і короткий, товстий і тонкий, а ще я часто спочиваю, згорнувшись клубком. Я можу з'їсти за раз сотню овець і все ще буду голодний. Хто я?»
«Хто, хто!.. Звісно, дракон», — не вагаючись, відповіла Сапфіра.
«А от і ні… Вовняний килим».
«Тьху на нього!»
Третій день їхньої подорожі пройшов якось дуже повільно. Єдиним звуком були змахи крил Сапфіри, спокійний ритм її дихання та ще глухий гуркіт вітру, який пролітав повз вуха Ерагона. Ноги й спина Вершника досить сильно боліли від тривалого сидіння в сідлі. Та це було
«Ні, — сказала вона. — Сила знадобиться тобі, коли ми будемо на місці».
За кілька годин після заходу сонця Сапфіра раптом похитнулась і зірвалася в глибоке піке. Ерагон неабияк стривожився. Якийсь час він ніяк не міг збагнути, що саме викликало в дракона неспокій. Він бачив саму тільки темряву внизу й мерехтливі зірки вгорі.
«Мені здається, — озвалась нарешті Сапфіра, — що ми тільки-но долетіли до річки Джиєт. Повітря тут прохолодне й вологе, як і має бути над водою».
«Тоді Фейнстер повинен бути вже недалеко… А ти впевнена, що не збилася з курсу в такій темряві? Ми ж можемо бути за сотні миль на південь або на північ від міста!»
«Ні, не можемо. Звісно, моя орієнтація в просторі не така вже й бездоганна, але, поза вся ким сумнівом, куди краща, ніж у тебе чи в будь-якого іншого земного створіння. Якщо мапи, які нам показували ельфи, точні, тоді ми не можемо бути більше, ніж на п'ятдесят миль на південь або на північ від Фейнстера. А на такій низькій висоті ми легко побачимо місто та навіть відчуємо запах диму з його димарів».
Зрештою, так воно й сталося. Пізньої ночі, коли до світанку залишалось іще кілька годин, притлумлене червоне сяйво зринуло на західному горизонті. Побачивши його, Ерагон повернувся, витяг свій обладунок із сідельних сумок, одягнув кольчугу, шкіряну шапку, шолом, лати. Було б дуже добре, якби й щит був напохваті, але він залишив його у варденів перед тим, як біг до гори Тардур разом із Нар Гарцхвогом.
Після цього Вершник почав порпатись у своїй сумці, аж доки не знайшов срібну фляжку із фаелнірвом, яку дав йому Оромис. Вона була прохолодна на доторк. Маленький ковточок зачарованого лікеру, який побіг йому в роті, мав смак ягід бузини й меду, а ще трохи нагадував підігрітий сидр. Обличчя Вершника почало пашіти, а вже за лічені секунди його втома стала поволі відступати.
Ерагон потрусив фляжку. Було таке враження, що добра третина дорогоцінного лікеру вже зникла, незважаючи на те, що до цього він пив його всього один-єдиний раз. «Треба бути ощадливішим», — мимохіть подумав Вершник.
Що ближче вони із Сапфірою підлітали до міста, то все виразніше сяйво на обрії розбивалось на тисячі окремих цяток світла. Це світло линуло і від маленьких ліхтариків, і від вогнищ, де готували їжу, і від багать, і від величезних смолоскипів, що кіптюжили нічне небо своїм смердючим чорним димом. В іржавому світлі вогнищ Ерагон побачив море блискучих списів і сяючих шоломів, які ніби билися об велике, добре укріплене місто, на чиїх стінах метушилося безліч крихітних фігурок: хто стріляв із луків у вороже військо, хто перекидав казани з киплячою олією між зубці фортечної стіни, хто перерізав мотузки, які закидали на стіну нападники, хто відштовхував дерев'яні драбини, які вони повсякчас притуляли до стін… Ледь чутні крики, ґвалт, гуркіт тарана, що ним пробували розбити залізні ворота міста…
Коли Ерагон роздивився поле бою, помітив розташування людей і споруд, всіляке обладнання, що його зазвичай застосовували під час штурму,
Тремтіння від сильного збудження пробігло по тілу юнака. Сапфіра так само здригнулась. Вершник узявся за руків'я Брізінгра.
«Здається, вони ще не помітили нас, — сказав Ерагон. — Може, усе-таки повідомимо їх про наше прибуття?»
Сапфіра відповіла на те оглушливим ревом, від якого у Вершника перехопило подих, а потім розмалювала небо густою смугою блакитного вогню.
І вардени, що штурмували місто прямо під ним, і оборонці на його стінах завмерли. На якусь мить поле бою огорнула незвична тиша. А потім вардени радісно загукали й почали бити списами та мечами об щити, натомість стогін відчаю почувся з боку тих, хто стояв на стінах.
«От біда! — скрикнув Ерагон. — Краще б ти цього не робила… Я тепер геть нічого не бачу».
«Вибач», — відповіла Сапфіра.
«Перше, що нам треба зробити, — усе ще кліпаючи, сказав Вершник, — так це знайти щойно забитого коня чи ще яку тварину, щоб я міг відновити твою енергію».
«Тобі не варто…»
Сапфіра не стала говорити далі, бо, так само, як Вершник, помітила, що поруч зринула чиясь чужа свідомість. Після секундної паніки Ерагон зрозумів, що то була Тріанна.
«Ерагоне! Сапфіро! — щосили гукала чаклунка. — Як добре, що ви з'явились! Арія та ще один ельф спробували видертися на стіну й потрапили в оточення. Вони не витримають і кількох хвилин, якщо ви їм не допоможете! Мерщій!»
БРІЗІНГР!
Сапфіра, склавши крила й притиснувши їх до тіла, перейшла у стрімке піке. Вона швидко неслась назустріч темним будівлям міста. Ерагон змушений був сховати голову від різких поривів вітру, що обпікали йому обличчя. Світ закружляв довкола них, коли Сапфіра перекинулась на правий бік, щоб лучникам було важче поцілити в неї.
Ноги та руки Вершника немов налилися свинцем, коли Сапфіра нарешті вийшла з піке. Але потім політ вирівнявся, й страшна вага, яка тисла на Ерагона, вмить зникла. Повз них, неначе хижі птахи, зі свистом пролітали стріли. Деякі з них неодмінно влучили б у ціль, та охоронні закляття Ерагона відбивали їх.
Пролітаючи зовсім низько над зовнішніми стінами, Сапфіра знов заревла. Своїми пазурами й хвостом вона збивала чимало людей, і ті з жахливими криками падали зі стін, чия висота сягала вісімдесяти футів.
На дальньому кінці південної стіни височіла квадратна вежа, на якій стояли чотири велетенські арбалети. Вони стріляли дванадцятифутовими дротиками в бік варденів, що скупчились під брамою міста. А всередині зовнішньої стіни Ерагон і Сапфіра помітили добру сотню солдатів, які взяли в кільце пару воїнів. Ті стояли, притиснувшись спиною до основи вежі, й відчайдушно відбивались від граду ударів, що падали на них.