Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
«А я можу сказати Арії?» — спитала Сапфіра.
— А як бути з Блодхгармом та іншими ельфами, яких Ісланзаді прислала, щоб захищати мене? — спитав також Ерагон. — Я пустив їх до своєї свідомості, коли ми із Сапфірою билися востаннє з Мертагом. І вони, звісно ж, помітять твою присутність, Глаедре, якщо ти будеш допомагати нам у ході битви.
«Ти можеш розказати про Елдунарі Блодхгармові й усім його чарівникам, — відповів Глаедр, — але тільки після того, як вони поклянуться оберігати нашу таємницю».
Тим часом Оромис одягнув шолом.
— Арія — донька Ісланзаді, — сказав він, — тому я вважаю, що вона теж має право про це знати. Але так само, як і Насуаді, не кажи їй, аж поки в тому не буде крайньої потреби. Секрет, яким діляться, вже не є секретом. Я б просив тебе, Ерагоне, коли це можливо, навіть не думати про Елдунарі, щоб ніхто не зміг поцупити інформацію із твоїх спогадів.
— Гаразд, Майстре.
— А тепер нам пора летіти звідси, — сказав Оромис і натягнув на руки товсті рукавиці. — Я чув від Ісланзаді, що Насуада вже почала облогу Фейнстера, тож варденам, певно, не завадить твоя допомога.
«Так, здається, ми надто довго залишались в Елесмері», — погодилась Сапфіра.
«Може, й так, — відповів Глаедр, — але це аж ніяк не був змарнований час».
Оромис пришвидшив крок і легко застрибнув на єдину передню лапу Глаедра. Звідти він перебрався на його високу гостру спину й усівся в сідлі.
— Поки будемо летіти, — сказав Ерагонові ельф, зав'язуючи ремені навколо ніг, — можеш повторити реєстри справжніх імен, що їх ти вивчив під час свого минулого візиту.
Ерагон мовчки кивнув і пішов до Сапфіри. Він обережно заліз їй на спину, обгорнув однією з ковдр серце Глаедра й поклав його до сідельної сумки. Потім, відчуваючи позад себе пульсування енергії, що так і струменіла від Елдунарі, закріпив ноги. Можна було летіти.
Глаедр підійшов до краю скелі Тельнаєр і розправив свої велетенські крила. Земля аж здригнулась, коли золотий дракон підстрибнув угору, до вкритого хмарами неба, а повітря загуркотіло й затремтіло під його крилами. Золотий дракон поплив у небі над океаном дерев. Сапфіра й собі пішла на край урвища, кинулась із нього й, пролетівши кілька сотень футів у вільному падінні, піднялася до рівня Глаедра.
Тепер обидва дракони летіли, потужно змахуючи крилами. Вони летіли над хвилями лісу в південно-західному напрямку. Сапфіра вигнула шию і заревла. Глаедр відповів їй. Могутній рев драконів прокотився луною по гігантському склепінню неба, до смерті налякавши птахів і тварин.
ПОЛІТ
Сапфіра й Глаедр летіли без зупинок над прадавнім лісом ельфів, ширяючи високо вгорі над темними сосновими борами. Інколи ліс переривався, і тоді Ерагон бачив озеро або звивисте плесо річки. Часом вони бачили стада косуль, які збиралися біля краю води. Ті переставали пити її піднімали голови, щоб подивитись на драконів, які пролітали над ними. Зрештою, Ерагонові було не до краєвидів, тому що він старанно повторював уголос кожне слово прадавньої мови, якої його навчав Оромис, а якщо забував яке слово або не так його вимовляв, ельф примушував Вершника повторювати це слово ще й іще.
Під кінець першого дня мандрівки вони вже були на краю Ду Вельденвардена. Тут, над тінистою межею між деревами та полями, Глаедр і Сапфіра описали по колу — пора було прощатися.
«Бережи своє серце, Сапфіро, — сказав Глаедр, — та й моє також».
«Гаразд, Майстре», — відповіла йому Сапфіра.
— Добрих вам обом вітрів, Ерагоне й Сапфіро! — крикнув Оромис. — Коли стрінемось наступного разу, нехай це буде зустріч перед воротами Урубейна.
— І вам добрих вітрів! — гукнув у відповідь Ерагон.
Після цього Глаедр розвернувся й полетів за лінією лісу на захід — цей шлях мав привести його до північного краю озера Ісенстар, а звідти — до Джиліда. Тим часом Сапфіра, як і раніше, продовжувала летіти в тому самому південно-західному напрямку.
Сапфіра летіла всю ніч, приземляючись тільки для того, щоб попити та щоб Ерагон міг бодай трохи розім'яти ноги й перепочити. На відміну від їхнього польоту до Елесмери, зустрічні вітри не дули. Повітря було прозоре й тихе, неначе сама природа прагнула, щоб вони якомога швидше повернулися до варденів. Коли наступного дня сонце піднялося над горизонтом, мандрівники були вже глибоко в Хадарацькій пустелі. Вони летіли прямо на південь, щоб обійти східні кордони Імперії. А до того часу, як темрява знов оповила землю й небо, узявши їх у свої холодні обійми, Сапфіра й Ерагон були за межами неозорих піщаних просторів. Дракон і його Вершник знову опинились над зеленими полями Імперії, намагаючись пролетіти між Урубейном і озером Тудостен по дорозі до міста Фейнстер.
Утім після двох днів і двох ночей безугавного польоту Сапфіра дуже втомилась, тож вони вирішили трохи перепочити. Опустившись у невеликі зарості берези біля якогось ставка, дракон скрутився в затінку дерев і кілька годин поспав. Тим часом Ерагон був на варті, а крім того, мав нагоду повправлятися з Брізінгром.
Відтоді як вони розлучилися з Оромисом і Глаедром, Вершника не покидало відчуття тривоги.
Воно ставало ще дошкульнішим, коли юнак думав про те, що чекало на нього й Сапфіру у Фейнстері. Звісно, юнак розумів, що вони були краще за інших захищені від смерті й ран. Та досить було лиш подумки повернутись до Палаючої рівнини, до битви при Фартхен Дурі, досить було згадати кров, яка струменіла з поранених тіл, відчайдушні крики чоловіків, гарячі білі спалахи меча, коли він розтинав чиюсь плоть, — як душа Ерагона здригалася, його руки тремтіли, і він не знав, чого хоче більше: битись із кожним солдатом Імперії чи тікати від них геть, щоб сховатися десь у глибокій темній норі.
Його страх тільки посилився, коли вони із Сапфірою продовжили свою подорож і побачили згори лави озброєних людей, які марширували по полях. Вряди-годи стовпи диму здіймалися ледь не до неба від залишених селищ. І вигляд цієї безглуздої руїни викликав у Вершника нудоту. Тоді він відводив погляд від землі, міцніше хапався за шип на шиї дракона й починав дивитися прямо перед собою. Одна-єдина річ, яку він бачив, — білі мозолі на своїх кісточках.
«Малий, — сказала Сапфіра, її думки були повільні й стомлені. — Ми вже робили це раніше… Дарма ти так переживаєш».
Ерагон пожалкував, що відволік дракона від польоту.
«Вибач… — відповів Вершник. — Коли ми опинимось на місці, все буде гаразд. Я просто дуже хочу, щоб усе це коли-небудь скінчилося».
«Я знаю».
Ерагон шморгнув носом.
«Не повіриш, — сказав він, — інколи я хотів би насолоджуватись боєм так само, як і ти. Тоді все було б куди легше».
«Якби так сталося, — відповіла Сапфіра, — то весь світ був би вже біля наших ніг… разом із Галбаторіксом… Але ні… це добре, що ти не поділяєш моєї любові до крові. Так ми врівноважуємо одне одного… Поодинці ми надто недосконалі, а от разом… Тільки тепер тобі треба очистити свій розум від тих отруйних думок… Загадай мені краще загадку, щоб я чого доброго не заснула».