Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
Ерагон озирнувся назад, на Сапфіру, яка чекала на нього, непорушно стоячи на краю вузької вулиці. І лиш тоді він помітив, що позад нього на сталевій палиці висить ліхтар, чиє тьмяне світло падає на нього, показуючи його солдатам. Вершник швидко відійшов від прочинених дверей і відкинув убік уламки свого щита.
Іще один удар струснув стіни крамниці, а потім Ерагон почув кроки — солдати побігли вгору по сходах на другий поверх. Вершник обережно рушив за ними. Другий поверх був жилий. Там мешкала родина. Мабуть, це були власники крамниці. Хтось скрикнув, заплакала дитина.
Четверо з них уже наступної миті впали під його ударами. Кров бризнула на стіни й на Вершника. Він трохи постояв, підібрав щита, а тіла супротивників викинув на вулицю крізь найближче вікно. Потім Ерагон іще трохи постояв і пішов назад до сходів. Аж тут якась постать, немов блискавка, вискочила з-за рогу і кинулась із кинджалом на Вершника. Кінчик кинджала застиг усього за якийсь дюйм від боку Ерагона. Це було так несподівано, що юнак спершу навіть розгубився, а потім заніс Брізінгр над головою. Він хотів уже вдарити свого нападника, коли зрозумів, що кинджал тримає хлоп'я років тринадцяти.
Ерагон завмер. «Це міг бути я, — подумав він. — Принаймні на його місці я зробив би так само». За спиною хлопчини стояли чоловік і жінка. На них був нічний одяг і плетені капці. Вони міцно обняли одне одного і з жахом дивились на Вершника.
Той здригнувся, а тоді повільно опустив Брізінгр і вільною рукою забрав кинджал із м'якої хлопчачої долоні.
— Якби я був на твоєму місці, — сказав Ерагон і чомусь не впізнав власного голосу, — я б сидів тихо, поки не скінчиться битва. — Вершник трохи помовчав: — Мені дуже шкода…
Присоромлений, він поспішив із крамниці до Сапфіри. Удвох вони продовжили свій шлях по вулиці.
Та вже неподалік від крамниці капелюхів Ерагон і Сапфіра наштовхнулися на кількох людей короля Орина, які несли золоті свічники, срібні тарілки, коштовності та прикраси, награбовані в помешканнях людей, до яких вони вдерлися.
Ерагон вихопив дорогий килим з рук одного з чоловіків.
— Віднесіть ці речі назад! — крикнув він їм. — Ми прийшли сюди для того, щоб допомогти цим людям, а не обкрадати їх! Це наші сестри й брати, наші батьки й матері. На перший раз я прощаю вас, та затямте собі й скажіть усім, що коли хтось іще наважиться таке зробити, я підвішу його й відшмагаю, як крадія!
Сапфіра ревнула, підкреслюючи вагу слів свого Вершника. Вояки враз присмирніли. Вони похнюпились і потягли речі назад до пограбованих помешкань.
«А тепер, — сказав Ерагон Сапфірі, — можливо, ми могли б…»
— Убивце Тіні! Убивце Тіні! — закричав якийсь чоловік, що біг до нього з глибини міста. Його зброя та обладунок свідчили про те, що це був варден.
Ерагон міцніше стиснув Брізінгр:
— Чого тобі?
— Нам потрібна твоя допомога, Убивце Тіні! І твоя теж, Сапфіро!..
Не зволікаючи ані миті, Вершник та його дракон рушили за воїном через Фейнстер. За якийсь час вони вже прибули до великого кам'яного будинку. Перед ним сиділо
— Тримайтесь подалі від будинку! — крикнув один із варденів. — Там повно солдатів, і їхні луки націлені на нас.
Ерагон і Сапфіра зупинились. Тим часом воїн, який їх привів, сказав:
— Ми не можемо викурити їх звідти. Двері та вікна заблоковані, і нам несила пробити собі дорогу під градом стріл.
Ерагон подивився на Сапфіру: «Я піду…»
«Чекай, — відповіла вона, — я сама цим займусь». Не сказавши більше ні слова, Сапфіра підстрибнула в повітря й розпростерла крила.
Коли дракон приземлився на дах, будинок здригнувся так, що з нього повилітали вікна. Вершник та інші воїни з жахом дивились на те, як Сапфіра вп'ялася кінчиками кігтів у кам'яні виступи, рикнула від натуги й розірвала споруду. Переляканих солдатів, що зачаїлись усередині, вона вбивала так, як тер'єр убиває нікчемних щурів.
За кілька хвилин Сапфіра вже повернулась до Ерагона. Вардени, до смерті перелякані її люттю, намагались триматися від неї якомога далі. Але драконові було байдуже. Він спокійно вмостися біля Вершника й почав вилизувати лапи, зминаючи кров зі своєї луски.
«Знаєш, я дуже радий, що ми не вороги. Я тобі вже казав про це?» — трохи помовчавши, спитав Ерагон.
«Ні, але це дуже мило з твого боку».
Солдати боронили своє місто так завзято, що Ерагон не міг надивуватись. Вони відступали тільки тоді, коли іншого виходу вже не було.
Та навіть відступаючи, оборонці пробували хоч якось затримати просування варденів. Через цей відчайдушний опір вардени так і не дісталися до західної частини міста, де стояв замок. Тим часом настав світанок і перші слабенькі промені світла вже почали потроху розливатись у небі.
Той замок був непересічною спорудою — високий, квадратний, обрамлений численними маленькими вежами різної висоти. А його дах був зроблений зі сланцю, тож нападники не мали змоги підпалити його. Перед замком був чималий двір, де стояло декілька низьких допоміжних споруд і чотири катапульти. Усе це було обнесене грубою зовнішньою стіною, над якою здіймалися невисокі вежі. Сотні солдатів стояли на стінах. Не менше було їх і у дворі. До цього двору по землі можна було пройти тільки крізь широку арку в зовнішній стіні, перекриту масивною залізною решіткою й товстими дубовими дверима.
Декілька тисяч варденів стояли притиснуті до стіни. Вони мали намір пробити ворота за допомогою тарана, який уже встигли принести від головної брами міста, або ж перелізти через стіни за допомогою так званих кішок, а також драбин, хоч оборонці весь час відштовхували їх від стін. Стріли з шипінням сотнями проносились над стінами туди й сюди. Переваги не було на жодному боці.
«Брама!» — сказав Ерагон, показуючи рукою.
Сапфіра миттю кинулась униз й обдала стіну над решіткою потужним струменем вогню, а потім сіла на вершину стіни, обережно струснувши із себе Ерагона.