Ерагон. Спадок, або Склеп душ
Шрифт:
Від несподіванки Ерагон ледь не скрикнув. Він відвернувся, щоб не бачити того, що було попереду. Яка жахлива смерть!
Елва тихо зойкнула й, непритомніючи похилилась на підлогу. Арія ледве встигла підхопити дівча. Дбайливо підтримуючи її рукою, ельфійка почала щось бурмотіти їй на вухо прадавньою мовою. Але часу було вкрай мало.
— Що робити?.. Як нам обійти цю пастку? — спитав Ерагон в ельфів.
Трохи порадившись, вирішили, що варто спробувати перестрибнути її на Сапфірі, так, як вдалося перестрибнути полотно шипів.
Четверо ельфів миттю сіли на спину дракона. Сапфіра вже готова була кинутись уперед, коли Елва розплющила очі.
— Стійте! — ледь чутно озвалось дівча.— Не треба!
Сапфіра невдоволено повела туди-сюди хвостом, але таки залишилась стояти на місці.
Елва потихеньку відвела руку Арії, хитаючись, пройшла кілька кроків і зігнулась — її знудило.
Тоді дівча витерло рот тильним боком долоні й знову глянуло на понівечені тіла магів, які лежали перед нею. Не зводячи з них погляду, так, наче хотіла запам’ятати їх назавжди, Елва сказала:
— У повітрі є ще одне місце, яке запускає механізм. Якщо стрибнути, он там, угорі, зі стіни вилізуть леза... і знизу також.
Ерагон нічого не розумів.
— Чому це Галбаторікс намагається нас убити?..— спитав він чи то ельфів, чи самого себе й додав, глянувши на Елву: — Якби не ти, Сапфіра була б уже мертва. А Галбаторіксу вона потрібна жива... Тоді навіщо все це?
— він кивнув убік закривавленої підлоги.— Навіщо ці шипи, навіщо кам’яні блоки?..
— Можливо,— сказала ельфійка Інвідія,— він чекав, що ями затримають нас іще до того, як ми дійдемо до інших пасток.
— А може,— похмуро мовив Блодхгарм,— йому відомо, що з нами Елва...
Дівчинка знизала плечима:
— І що з того? Він усе одно не може мене спинити. По спині Ерагона пробіг холодок:
— Так, не може. Але коли він знає про тебе, тоді він боїться, а якщо він боїться...
«Тоді він справді зробить усе, щоб знищити нас»,— закінчила Сапфіра.
Арія струснула головою:
— Це не має жодного значення. Так чи інакше, ми повинні знайти його.
На якусь мить запала мовчанка.
— А що коли я скористаюся магією,— обірвав її Ерагон,— щоб перенести нас он туди, так само, як Арія відправила яйце Сапфіри на Хребет?
«Для цього треба надто багато енергії»,— сказав Глаедр.
«А нам вона знадобиться, коли ми зустрінемо Галбаторікса»,— додав Умарот.
Ерагон нічого на те не відповів і глянув через плече — далеко-далеко позаду них Мертаг перебігав з одного боку коридору на інший.
«У нас мало часу»,— подумав Вершник, а вголос спитав:
— Як ви гадаєте, може, нам варто спробувати накласти що-небудь на поверхню стіни, щоб не дати лезам вирватися звідти?
— Навряд чи щось вийде,— відповіла Арія.— Поперше, леза, поза сумнівом, захищені від магії. А подруге, у нас немає із собою нічого такого, що змогло б їх утримати. Ніж?.. Шмат обладунку?.. Ті пластини надто великі й важкі. Вони зметуть усе на своєму шляху, так, немов нічого й не було.
— Я так не думаю,— сказав після невеликої паузи Блодхгарм, а потім облизав ікла й поклав свій меч на підлогу перед Ерагоном, жестом наказавши іншим ельфам зробити те саме.
За мить перед Ерагоном лежало одинадцять ельфійських клинків.
— Ні-ні,— почав відмовлятися Вершник — Я не можу просити вас піти на таку жертву. Ваші мечі...
— Убивце Тіні,— перебив його Блодхгарм, піднявши руку вгору.— Ми б’ємось розумом, а не тілом. Коли ми натрапимо на солдатів Імперії, то зможемо забрати зброю й у них... А наші мечі найбільше потрібні ось тут... І було б дурістю залишити їх при собі тільки заради сантиментів!
Ерагон схилив голову:
— Ну, воля твоя.
— Але,— сказав Блодхгарм, звертаючись до Арії,— коли ми хочемо, щоб усе вийшло як слід, число мечів має бути парне.
Арія насупилась. Якусь мить вона вагалась, а потім усе-таки взяла свій меч і поклала його поруч з іншими.
— Ретельно обміркуй, що ти хочеш зробити, Ерагоне,— тільки й сказала вона.— Усі ці мечі легендарні. І була б велика ганьба, щоб вони пропали просто так, без жодної користі.
Вершник мовчки кивнув і спробував зосередитись, згадавши свої заняття з Оромисом.
«Умароте,— подумки мовив він,— мені потрібна ваша сила».
«Усе, що наше,— твоє»,— коротко відповів дракон. Ілюзія, що приховувала щілини, з яких вислизали металеві ножі, була створена надто вже добре, щоб Ерагон зміг одразу ж знайти її. Та Вершник чудово знав, що Галбаторікс не належав до тих, хто ретельно стежить за дрібними деталями. Ерагон не помилився: чари, які відповідали за цю ілюзію, виявити було досить легко, а за ними він зміг визначити місце розташування та розміри отворів.
На жаль, Ерагон не міг точно сказати, наскільки глибоко лежать металеві ножі всередині щілин. Та він сподівався, що вони перебувають десь за пару дюймів від зовнішньої поверхні стіни. Якщо б вони залягали ближче, тоді його задум міг би провалитися, бо король напевно захистив метал від зовнішнього впливу.
Промовляючи потрібні слова, Вершник наклав перші дванадцять заклинань. Меч одного з ельфів — Лауфіна — безслідно зник, тільки повітря легко війнуло, немовби вітер гойднув туніку. За мить зі стіни зліва пролунав глухий стук.
Ерагон посміхнувся — спрацювало. Тоді Вершник почав говорити швидше, вставляючи на відстані п’яти футів по шість мечів у кожну стіну. І поки він говорив, ельфи стояли мовчки. Якщо їх і засмутила втрата зброї, вони намагалися цього не показувати.
Нарешті все було готове. Ерагон став на коліно біля Арії й Елви.
— Приготуйтесь! — сказав він.
Сапфіра та ельфи напружено завмерли. Тим часом Арія підсадила Елву собі на спину:
— Ми готові...
Ерагон знову підняв руку й ударив по підлозі.