Ерагон. Спадок, або Склеп душ
Шрифт:
Зі стін долинув деренчливий тріск, а зі стелі посипалися ниточки пилюки, перетворюючись на імлисті струмки..
І щойно Вершник побачив, що мечі тримаються, як одразу ж рвонув уперед.
— Швидше! — закричала Елва.
Ерагон іще більше напружився, змусивши свої ноги ледь не мигтіти в повітрі. Праворуч повз нього стрімко промайнула Сапфіра, пригнувши голову й хвіст. Вона мчала, немов якась невиразна тінь.
І в ту мить, коли вони вже перебігли на той бік пастки, мечі позаду них зламались і залунав пронизливий виск металу, від якого мимоволі проймав дрож. Хтось скрикнув.
Вершник обернувся — усі його супутники встигли перетнути цей смертоносний простір. Одну лиш срібноволосу ельфійку Яелу затисло між останніми шістьма дюймами металевих пластин. Повітря довкола неї сяяло синім і жовтим вогнем, а її обличчя спотворив біль.
— Флауга! — на весь голос крикнув Блодхгарм, і Яела вискочила з металевих ножиць, чиї леза дзвінко брязнули одне об одне й зі страхітливим виском блискавично зникли в стінах.
Яела впала на підлогу неподалік Ерагона. Той допоміг їй звестися на ноги.
— Ти поранена? — спитав він. Ельфійка заперечно похитала головою:
— Ні, але... мої чари зникли,— вона підняла руки й здивовано втупилась у них.— Я не жила без чарів з тих пір... з тих пір, як була молодшою, ніж ти зараз... Ті кляті леза якось зірвали їх з мене!..
— То не біда,— відповів Ерагон.— Головне, що тобі пощастило лишитися живою.
Елва зиркнула на Вершника.
— Ми б усі загинули, крім нього,— вона тицьнула на Блодхгарма,— якби я не наказала вам рухатись швидше.
Ерагон буркнув щось невиразне, і вони знову рушили вперед, побоюючись знову натрапити на пастку. Але жодних пасток більше не було. Невдовзі вони вже стояли перед дверима.
Ерагон підвів очі на сяючу золотом гладінь. На всі двері був вирізьблений величезний дуб. Його листя утворювало пишний купол, поєднаний з корінням унизу. З обох боків середньої частини стовбура відходили потужні гілки, які розділяли простір усередині купола на чотири частини. У верхній лівій частині було змальоване військо ельфів, які, тримаючи списи, крокують крізь густий ліс. У верхній правій частині були зображені люди, котрі будували замки й кували мечі. Унизу ліворуч ургали — здебільшого кулли — спалювали села й убивали їхніх мешканців, а праворуч були гноми, які мінували печери, повні коштовного каміння й рудних жил. Серед коріння та гілок дуба Ерагон помітив котів-перевертнів і разака, а також кілька дивних на вигляд істот, яких не зумів упізнати. А в самісінькому центрі стовбура згорнувся дракон, який тримав у пащі власний хвіст, так, наче він сам себе кусав. Ці двері були просто чудові. За інших обставин Ерагон із задоволенням просидів би тут хоч і цілий день, щоб роздивитись усе як слід.
Але тепер він думав про те, що чекає на нього по той бік дверей,— і ця думка сповнювала його острахом. Якщо там був Галбаторікс, то їхнє життя ось-ось мало змінитися раз і назавжди. Ніщо більше не залишиться таким, як досі. Так буде для них, так буде й для всієї Алагезії.
«Я не готовий»,— подумки сказав Ерагон Сапфірі.
«А ми коли-небудь будемо готові? — риторично спитала вона й висунула язик, пробуючи повітря.— Галбаторікс і Шруйкан повинні померти, а ми — єдині, хто може це зробити».
«А коли ні?»
«Ні, то й ні. Хай буде те, що буде». Вершник глибоко зітхнув:
«Я тебе люблю, Сапфіро».
«Я теж тебе люблю, малий». Ерагон ступив уперед.
— Що тепер? — спитав він, намагаючись приховати свій неспокій — Може, варто постукати?
. — Для початку подивимось, чи двері не відчинені,— відповіла Арія.
Вони вишикувались у бойовий порядок, а потім Арія, яка стояла поруч з Елвою, ухопилась за ліву ручку дверей і спробувала потягнути їх на себе.
Та тільки-но вона це зробила, як довкола Блодхгарма й кожного з його десяти магів неждано-негадано здійнявся стовп мерехтливого повітря. Ерагон аж скрикнув від подиву, а Сапфіра зашипіла, так, ніби наступила на щось дуже гостре. Судячи з усього, ельфи всередині цього світного стовпа не могли поворухнутись — навіть їхні очі застигли, втупившись туди, куди вони дивилися, коли закляття подіяло. З важким брязкотом двері в стіні ліворуч почали повільно відкриватися, і ельфи посунули в їхній бік, немов низка Статуй, що ковзають по кризі.
Арія кинулась до них, тримаючи перед собою зазублений спис. Вона хотіла знищити чари, які зв’язали ельфів, за допомогою Дотдаерта, але події розвивалися надто стрімко, щоб вона встигла це зробити.
— Летта! — скрикнув Ерагон.
Це було перше заклинання, яке спало йому на думку. Утім магія, що скувала ельфів, виявилася непідвладною для цього простого слова — за мить вони зникли всередині темного отвору, а двері за ними почали закриватися. Ерагона охопило сум’яття. Як їм бути тепер без ельфів?
Тим часом Арія щосили била по дверях кінцем Дотдаерта. Вона навіть спробувала знайти кінчиком леза щілину між дверима й стіною, та все марно: стіна виглядала одним-єдиним непорушним монолітом. Арія обернулась назад. На її обличчі застигла холодна лють.
«Умароте,— сказала вона.— Я хочу бути на тому боці, і мені потрібна твоя допомога».
«Ні,— відповів білий дракон.— Галбаторікс уже напевно запроторив ваших товаришів далеко далеко. Якщо ми рушимо їх шукати, то тільки витратимо енергію, а самі опинимось у ще більшій небезпеці».
Брови Арії зійшлися на переніссі.
«Але тоді ми зіграємо йому на руку, Умаротеельдо,— похмуро сказала ельфійка.— Король хоче розділити нас, ослабити. Якщо ми рушимо далі без них, Галбаторіксу буде набагато легше здолати нас».
«Так, дитя. Та чи не здається тобі, що цей Трощитель Яєць швидше за все чекає, що ми спробуємо визволити наших товаришів? Мабуть, він хоче, щоб ми забули про нього, поки будемо гніватись і сумувати. Таким чином ми самі сліпо кинемось у його чергову пастку».
«Навіщо йому йти на такі хитрощі? Він міг би схопити Ерагона, Сапфіру, тебе й решту Елдунарі навіть тоді, коли спіймав Блодхгарма та його магів. Але він не зробив цього».
«Не знаю. Можливо, він хоче, щоб ми були до краю виснажені на той час, коли постанемо перед ним або коли він спробує нас убити».
Арія на мить опустила голову, а коли підняла її, люті вже не було. Тепер обличчя ельфійки виказувало звичні для неї владність і обережність.
«То що ж нам робити, Ебрітхілю?» — спитала вона.