Ерагон. Спадок, або Склеп Душ
Шрифт:
Арія спохмурніла:
— Що ти маєш на думці?
Він потупив очі, намагаючись придумати, як розповісти Арії про свої плани. Так нічого й не вигадавши, Вершник сказав просто, немов говорив із самим собою. Спершу він пояснив, з якими труднощами вони із Сапфірою зіткнулися, розшукуючи безпечне місце для яєць та Елдунарі, потім розповів про намір Насуади створити групу магів, щоб установити контроль над кожним чарівником-людиною. А насамкінець Ерагон сказав:
— І з огляду на все це, ми із Сапфірою вирішили, що повинні залишити Алагезію й вирощувати
— А Елдунарі?..— Арія була вкрай збентежена.
— Елдунарі також не можуть тут залишитися. Вони ніколи не будуть у безпеці, навіть в Елесмері. Доки вони залишатимуться в цій країні, завжди знайдеться той, хто спробує викрасти їх чи використати для здійснення власних задумів. Ні, нам потрібне інше місце, таке, як Вройнгард. Місце, де ніхто не зможе знайти драконів, щоб зашкодити їм, і де молодняк та дикі дракони, у свою * чергу, не зможуть зашкодити комусь іншому,— Ерагон знову спробував посміхнутися, і в нього знову нічого не вийшло: — Саме тому я й казав, що в нас немає часу. Ми із Сапфірою збираємось відлетіти, як тільки випаде нагода. І якщо ти залишишся... я не знаю, чи ми побачимо колись одне одного знов.
Арія глянула на фаіртх, який вона все ще тримала в руках. Здається, її тривога стала ще більша.
— Ти відмовишся від корони, щоб піти з нами? — спитав Ерагон, хоч і знав відповідь наперед.
Вона підвела очі:
— А ти відмовишся від Елдуйарі та яєць драконів?
Він похитав головою:
— Ні.
Якийсь час вони мовчали, прислухаючись до поривів вітру.
— Де ж ти знайдеш кандидатів у Вершники? — спитала нарешті ельфійка.
— Ми залишимо тут кілька яєць — гадаю, у тебе,— і тільки-но вилупляться дракони, вони разом зі своїми Вершниками прибудуть до нac, а ми відправимо вам іще трохи яєць.
T'a Арія, здається, не слухала його.
— Ні-ні,— сказала вона,— повинно бути інше рішення. Не може того бути, щоб ви із Сапфірою й усіма Елдунарі залишили нас!
— Якби інше рішення було, ми б його знайшли.
Але його немає.
— А як Елдунарі? Як Глаедр і Умарот?.. Ти говорив з ними про це? Вони згодні?
— Ні. Ми ще не казали їм... Але вони погодяться.
— Я знаю це напевно.
— Ти переконаний у цьому, Ерагоне? Чи справді один-єдиний вихід: покинути все й усіх, кого ти досі знав?
— Це — доля. Наш від’їзд був вирішений наперед. Анжела говорила мені про це ще тоді, коли гадала на моє майбутнє в Тейрмі. Просто в мене був час, щоб призвичаїтись до цієї думки,— Вершник підняв руку й доторкнувся до щоки Арії.— Отож, я й питаю: ти підеш із нами?
Сльози зблиснули в її очах, і вона притисла до грудей фаіртх:
— Я не можу.
Вершник кивнув і прибрав руку:
— Ну, що ж... Тоді наші шляхи розходяться.
На очі йому теж навернулися сльози, та він щосили намагався стримати їх.
— Але ж не зараз,— прошепотіла вона.— У нас іще є трохи часу, щоб провести його разом. Ти ж не відлітаєш прямо тепер?..
— Ні, не тепер.
Вони стояли поруч, вдивляючись у небо й чекаючи на повернення Сапфіри та Фірнена. Пройшла хвилина, друга... Рука ельфійки торкнулась його руки, і він міцно стис її. Це була невелика втіха, та вона тамувала в серці біль.
ЛЮДИНА СУМЛІННЯ
Тепле світло струменіло крізь вікна, що були з правого боку коридору. Воно хвилею падало на протилежну стіну, де між темними різьбленими дверима висіли прапори, картини, щити, мечі оленячі голови...
Широкими кроками Ерагон ішов до кабінету Насуади, поглядаючи у вікна на місто. Знадвору долинали звуки музики — бенкет на честь Арії все ще тривав. Це святкування почалося кілька днів тому, коли вона із Фірненом прилетіла до Іліреї, куди напередодні повернулися й Ерагон із Сапфірою. Тепер урочистості добігали кінця, і Вершник міг нарешті зустрітися з Насуадою.
Він кивнув охороні, яка стояла біля кабінету, і зайшов до кімнати.
Насуада сиділа, прихилившись до спинки м’якого стільця, а перед нею стояв музикант. Він грав на лютні й співав дуже гарну, хоч і скорботну, любовну пісню. На краєчку стільця сиділа заглиблена у вишивання Елва, а на стільці поруч — служниця Фарика, на чиїх колінах лежав, скрутившись, кітперевертень на ім’я Жовтоокий. Здавалося, що він міцно спить, та Ерагон був упевнений, що він усе чудово чує й бачить.
Вершник почекав біля дверей, поки музикант закінчив свою пісню.
— Дякую тобі,— сказала йому Насуада.— Можеш іти,— а повернувшись до Вершника, додала: — А, Ерагоне! Ласкаво прошу.
Він легко вклонився їй. Потім глянув на дівчинку:
— Здрастуй, Елво!
Вона зиркнула на нього спідлоба:
— Здрастуй, Ерагоне!
Хвіст кота-перевертня смикнувся туди-сюди.
— Що ти хотів зі мною обговорити? — спитала тим часом Насуада, тримаючи в руках кубок з якимось напоєм.
— А чи могли б ми поговорити наодинці,— сказав Ерагон і кивнув головою на двері зі скляними вставками, які вели на балкон, що виходив прямо на чотирикутний двір із садочком і фонтаном.
Якусь мить Насуада думала, а потім підвелася й велично попрямувала до балкона. Шлейф її пурпурової сукні зашелестів по підлозі.
Ерагон рушив услід за нею. Вони трохи постояли мовчки, дивлячись на струмені води у фонтані, що здавались холодними й сірими від тіні, яку кидала на них стіна будівлі..
— Який чудовий день,— сказала Насуада, глибоко вдихнувши. Обличчя королеви було значно спокійніше, ніж кілька годин тому, коли Вершник бачив її востаннє.
— Здається, музика підняла тобі настрій,— зауважив він.
— Ні, це не музика... Це Елва. Він хитнув головою:
— Як саме?
Легенька дивна усмішка заграла на обличчі Насуади:
— Після мого ув’язнення в Урубейні, після того, що мені довелось пережити... і втратити, після отих замахів на моє життя, мені почало здаватися, що світ втрачає кольори. Я майже не відчувала себе, і ніщо з того, що я робила, не могло розвіяти мій сум...