Ерагон. Спадок, або Склеп Душ
Шрифт:
Ерагон схилив голову — він приймав рішення Арії стати королевою й визнавав її право зробити це.
— Я знаю, що ти не будеш нехтувати своїми обов’язками,— сказав Вершник.— Ти ніколи так не робила... І я розумію причину твоєї тривалої мовчанки. Мабуть, на твоєму місці я зробив би так само.
Арія знову посміхнулась:
— Дякую тобі.
Він трохи помовчав, а потім кивнув на її меч:
— Це Рунон перекувала Тамерлейн, щоб він краще пасував тобі?
— Так. Перекувала... Щоправда, вона довго бурчала з цього приводу. Казала, що лезо старого меча було просто неперевершене. Але я дуже задоволена змінами,
Вони знов замовкли й дивилися на драконів. Ерагон думав про те, як розповісти Арії про свої плани. Зрештою, він так і не встиг нічого придумати, бо в цей час ельфійка спитала:
— Сподіваюся, у вас із Сапфірою все було гаразд?
— Так, усе було гаразд.
— А чим ви займалися відтоді, як ти написав мені останнього листа?
Якусь хвильку Ерагон подумав, а потім коротко розповів Арії про замахи на життя Насуади, про заколоти на півночі та на півдні країни, про народження донечки в Рорана й Катріни, про те, що Роран отримав високий титул, про скарби, які вони знайшли в надрах цитаделі... Не забув він розповісти й про відвідини Карвахола та місця останнього спочинку Брома.
А поки він говорив, Сапфіра й Фірнен почали кружляти одне коло одного. Кінчики їхніх хвостів заходили туди-сюди швидше. Обоє роззявили пащі, оголивши довгі білі ікла, й почали важко дихати. Здавалося, що вони ось-ось готові напасти одне на одного; Ерагон уже почав хвилюватися, але відчуття Сапфіри були зовсім не схожі на гнів чи страх.
«Я хочу випробувати його»,— сказала Сапфіра й так ударила хвостом по землі, що Фірнен аж завмер.
«Випробувати?.. Як?.. І навіщо?» — Ерагон нічого не розумів.
«Хочу довідатись, чи має він метал у кістках і вогонь у животі, щоб зрівнятись зі мною».
«Це неодмінно треба робити?»
Сапфіра знову ляснула хвостом по землі, ніби стверджуючи всю серйозність свого бажання:
«Я знаю про нього все, все, крім цього».
«Добре-добре... Тільки будь обережна».
Вершник іще не встиг вимовити ці слова, як Сапфіра стрибнула вперед і до крові вкусила Фірнена за лівий бік. Той ревнув і відскочив назад. Потім трохи постояв, загарчав. Судячи з усього, зелений дракон був не надто впевнений у своїй силі. Тим часом Сапфіра знову стрибнула на нього, і він знову відступив.
«Сапфіро!» — незадоволено крикнув Ерагон і повернувся до Арії, щоб вибачитись.
Утім Арія аж ніяк не була засмучена.
«Якщо ти хочеш, щоб вона поважала тебе,— звертаючись до Фірнена, сказала ельфійка,— ти просто зобов’язаний вкусити її у відповідь».
Арія глянула на Ерагона, лукаво підвівши ліву брову.
Вершник теж стримано посміхнувся.
Очевидно, слова ельфійки трохи підбадьорили Фірнена, хоч він усе одно вагався. У всякому разі, коли Сапфіра знову клацнула щелепами, він відстрибнув назад. Однак за якусь мить зелений дракон голосно ревнув, підняв крила, неначе хотів показати, що він більший, ніж здається на перший погляд, і напав на Сапфіру, вкусивши її за задню лапу.
Навряд чи Сапфірі було аж надто боляче. Так чи інакше, вони знов почали кружляти, рохкаючи все гучніше й гучніше. Потім Фірнен іще раз стрибнув убік Сапфіри. На цей раз йому вдалося схопити Сапфіру за шию й притиснути її голову до землі.
Сапфіра не пручалася так сильно, як могла.
— А залицяння в драконів не дуже лагідне,— посміхнувся Вершник до Арії.
— Г-м. Ти гадав, що вони будуть казати одне одному ніжні слова?
— Та ні.
Сапфіра тим часом вигнула шию й скинула Фірнена, відскочивши назад. Вона заревла і вдарила кігтями передніх лап по землі, а Фірнен у відповідь підняв голову до неба й випустив хвилястий язик зеленого полум’я, мабуть, удвічі довший за його власне тіло.
— Ого! — задоволено вигукнула Арія.
— Що?
— Це він уперше вивергає вогонь!
Сапфіра також дихнула полум’ям — Ерагои відчував жар на відстані п’ятдесяти футів,— а потім припала до землі й стрибнула просто в небо, набираючи висоту. За мить те саме зробив і Фір - Ерагон та Арія мовчки дивилися на осяйних драконів, які здіймались у небо все вище й вище, кружляючи по спіралі один за одним і вивергаючи з пащ стовпи полум’я. Ця картина сповнювала їхні душі благоговінням: вона була первозданна, красива й страшна водночас. Ерагон подумав, що зараз вони є свідками стародавнього ритуалу, чогось такого, що є серцевиною природи, без чого земля давно б змарніла й вимерла.
Його зв’язок із Сапфірою почав слабшати, оскільки відстань між ними зросла, але він усе ще міг відчувати жар тієї всеосяжної пристрасті, якій були підлеглі всі створіння, навіть ельфи.
За якусь мить дракони майже зникли з поля зору. Тепер вони були такі маленькі, що здавалося, ніби то не що інше, як дві мерехтливі зірочки, які кружляють одна навколо іншої в неосяжній високості неба. Та як би далеко вони не були, Ерагон усе одно відчував спалахи думок і почуттів Сапфіри. Вони не були для Вершника зовсім нови--, ми — Елдунарі ділилися з ним і такими спогадами,— однак його щоки й кінчики вух чомусь горіли, і він відчував, що не в змозі глянути Арії прямо в очі.
Судячи з усього, почуття драконів неабияк вплинули й на ельфійку, але в інший спосіб. Принаймні вона спостерігала за Сапфірою й Фірненом з ледь помітною посмішкою, а її очі сяяли яскравіше, ніж будь-коли раніше, так, неначе вигляд драконів сповнював її гордістю й щастям.
Ерагон зітхнув, присів навпочіпки й почав малювати на землі стеблом травинки.
— Що ж,— сказав він,— це не забрало в них багато часу.
— Ні,— відповіла Арія.
Минуло кілька хвилин. Вона стояла, а він так і сидів навпочіпки. Довкола панувала тиша, хіба що легкий вітрець час від часу порушував її.
Нарешті Ерагон насмілився підняти очі на Арію. Вона була красивіша, ніж будь-коли раніше. Можливо, тому, що тепер Вершник бачив у ній не лише свого друга й союзника,— він бачив жінку, яка допомогла йому рятуватися від Дурзи, яка билася поруч із ним проти численних ворогів, яку полонили разом із ним під Драс-Леоною і яка, нарешті, вбила Шруйкана. Він пам’ятав, що вона розповідала йому про своє життя в Елесмері, коли була малою, про її складні стосунки з матір’ю і про те, чому вона залишила Ду Вельденварден і стала посланницею ельфів. Він думав також про рани, від яких вона страждала: деякі завдала їй мати, деякі йшли від самотності, що її вона зазнала, живучи серед людей і гномів... А ще був біль від втрати Фаоліна, від катувань у Джиліді...