Ерагон. Спадок, або Склеп Душ

Паоліні Крістофер

— Коли ти плануєш залишити країну?

— Коли поїде Арія.

— Так швидко?

— Не бачу причин, щоб чекати довше. Насуада обперлася об перила.

— Ти хоч повернешся, щоб відвідати нас? — королева, здавалось, не могла відвести очей від фонтана.

— Я спробую, але... Навряд чи. Коли Анжела пророкувала мені майбутнє, вона сказала, що я більше ніколи не повернуся.

— Ах! — голос Насуади звучав так, наче вона охрипла. Королева глянула йому прямо в очі.— Я буду сумувати за тобою.

— Я теж

буду сумувати за тобою.

Вона міцно зціпила зуби, немов намагалася стримати сльози, а потім зробила крок уперед і обняла його. Він обняв її у відповідь. Так вони й стояли кілька секунд.

Час було прощатися.

— Насуадо,— сказав Ерагон,— якщо ти коли-небудь втомишся від своїх королівських обов’язків або раптом тобі потрібне буде місце, щоб жити в спокої, приєднуйся до нас. Я завжди буду тобі радий... Я не зможу зробити тебе безсмертною, зате зможу продовжити твої роки на значно довший строк, ніж живуть люди, і вони пройдуть у доброму здоров’ї.

— Дякую тобі. Я ціную твою пропозицію й не забуду про неї.

Слова Насуади западали Вершникові в душу, але чомусь йому здавалося, що вона ніколи не зможе залишити Алагезію — надто вже сильним було в неї почуття обов’язку.

— То ти даси мені своє благословення? — спитав Ерагон.

— Звісно,— королева обхопила його обличчя долонями, поцілувала в лоб і сказала: — Моє благословення тобі й Сапфірі. Нехай мир і удача будуть з вами, куди б ви не пішли.

— Нехай вони будуть і з тобою,— відповів Вершник. Насуада ще якусь мить тримала в долонях обличчя Ерагона, а потім відпустила його. Вершник відчинив двері зі скляними вставками й пішов через кабінет королеви, залишивши її одну на балконі.

КРИВАВА ЦІНА

Ерагон ішов сходами, які вели до головного входу будівлі, коли раптом побачив знахарку Анжелу. Вона сиділа, схрестивши ноги, у темній ніші дверей і в’язала щось схоже на синьо-білий капелюх, помережаний уздовж нижнього краю дивними рунами, чиє значення несила було зрозуміти. Поруч із нею лежав Солембум. Голова кота впиралася знахарці в коліна, а на правому коліні лежала ще й одна з його важких лап.

Ерагон з подивом зупинився. Він не бачив ні Анжелу, ні Солембума аж відтоді, як вони зустрілися одразу ж після битви в Урубейні. Потім обоє кудись зникли.

— Здрастуй,— сказала Анжела, не підводячи очей.

— Здрастуй,— відповів Ерагон.— Що ти тут робиш?

— В’яжу капелюх.

— Це я бачу. Але чому саме тут?

— Тому що хотіла побачити тебе,— її спиці клацали дуже жваво й безугавно, і дивитись на них було майже те саме, що споглядати язики вогню.— Я чула, ніби ви із Сапфірою залишаєте Алагезію.

— Як ти й напророчила,— сказав він, трохи збентежений тим, що знахарка вже змогла дізнатися про цю величезну таємницю. Звідки? Вона не могла підслухати їхню розмову з Насуадою, бо його закляття не дозволили б цього, і, наскільки він знав, ніхто не казав чи їй, чи Солембумові про існування яєць та Елдунарі.

— Коли так, то я сподіваюся, що буду проводжати тебе.

— Як ти дізналась? Від Арії?

— Від неї? Ха! Невже це можливо? Ні. У мене є власні способи збирання інформації,— вона припинила в’язати й глянула на Вершника — її очі виблискували.— І я не маю жодного наміру ділитися ними з тобою. Мушу ж я притримати урешті-решт хоч деякі таємниці!

— Гм.

— Гмукай на здоров’я. Тільки якщо ти й далі будеш так поводитись, то я, чого доброго, подумаю, що мені взагалі не варто було сюди приходити.

— Вибач. Я тільки почуваюся трохи... незручно,— Ерагон помовчав і додав: — А навіщо ти хотіла мене бачити?

— Хотіла попрощатись і побажати тобі удачі у твоїх мандрах.

— Дякую тобі.

— М-м-м. І ще одне: спробуй не дозволити собі надто закрутитись, де б ти не був. Не забувай якомога частіше виходити на сонце.

— Я так і зроблю. А як же ви із Солембумом? Ви залишитесь тут, щоб наглядати за Елвою? Ти колись про це казала...

Знахарка пирхнула зовсім не так, як роблять чемні леді.

— Залишусь? Як же я можу залишитись, коли Насуада, здається, хоче шпигувати за кожним чарівником у країні?

— Про це теж уже кажуть? Анжела зиркнула на Вершника:

— Я не схвалюю. І не схвалюю дуже-дуже. Зі мною не можна поводитись, як з малою дитиною, котра наробила шкоди. Ні, настав час нам із Солембумом переселитися кудись у більш привітні краї: у Беорські гори або в Ду Вельденварден.

Ерагон якусь мить вагався, а потім спитав:

— А ти не хотіла б поїхати зі мною й Сапфірою?

Солембум розплющив одне око й пильно глянув на Ерагона, перш ніж знову його заплющити.

— Це надзвичайно приваблива пропозиція,— сказала Анжела,— але я гадаю, що ми відхилимо її. Принаймні зараз. Охороняти Елдунарі й навчати нових Вершників — нудна річ... хоча вирощувати виводок драконів, напевно, досить цікаво. Але ні, на цей час ми із Солембумом залишимося в Алагезії. Крім того, кілька наступних років я й справді хочу наглядати за Елвою, навіть якщо не зможу робити це особисто.

— Хіба тобі ще не набридли всілякі пригоди?

— Ніколи такого не буде. Вони надають смак життю,— Анжела підняла свій майже завершений капелюх.— Як він тобі, подобається?

— Він гарний. Чудово виглядає. А що означають руни?

— Раксакорі?.. А, не звертай уваги. Це все одно не матиме для тебе жодного значення. Щасливої подорожі тобі й Сапфірі, Ерагоне! І не забувай наглядати за щипавками й дикими хом’яками! Жорстокі тварини ці дикі хом’яки.

Вершник посміхнувся, хоча й не мав наміру того робити:

— Щасливої подорожі й тобі також, і тобі, Солембуме!