Ерагон. Спадок, або Склеп Душ
Шрифт:
«Він божевільний»,— подумав Ерагон, але не наважився втручатися. Якби він зупинив зараз Бірджит, то осоромив би Рорана й народ Паланкарської долини втратив би всяку повагу до його двоюрідного брата. А Роран, як добре знав Ерагон, радше помре, ніж дозволить такому статися.
Та, з другого боку, Ерагон не мав жодного наміру дозволити Бірджит убити Рорана. Тихо проказуючи слова прадавньої мови, він зробив так, як і просив Роран, але при цьому наклав на свого кузена три нові закляття: одне, яке мало захистити його хребет, друге — берегти голову, а третє —
— Усе готово,— гукнув Вершник. Роран кивнув.
— Ну, що ж,— сказав він, звертаючись до Бірджит,— візьми свою ціну, і нехай це буде кінець суперечки між нами.
— Ти не будеш зі мною битися?
— Ні.
Якусь мить Бірджит пильно дивилася на нього, потім кинула свій щит на землю, підійшла до Рорана впритул і приклала вістря меча йому до грудей. Тихо-тихо, так, щоб її міг чути тільки Роран, вона сказала:
— Я кохала Квимбі. Він був моїм життям... і він загинув через тебе.
— Мені жаль,— прошепотів Роран.
— Бірджит,— благала здаля Катріна.— Будь ласка... Ніхто не ворухнувся, навіть дракони. Ерагон теж затамував подих. Плач дитини — ось єдине, що було чути.
Бірджит прибрала меч від грудей Рорана, взяла його за праву руку й провела лезом йому по долоні. Роран лише моргнув, коли лезо вп’ялося в його тіло, але руки не прибрав.
Темно-червона смуга пролягла через його долоню. Кров потекла й почала крапати на витоптану землю, залишаючи по собі бурі плями.
Бірджит іще трохи потримала меч із яскравочервоним лезом на долоні Рорана, а потім відійшла назад і опустила його вниз. Роран стиснув пальці. Кров струменіла крізь них.
— Я взяла свою ціну,— сказала Бірджит.— Тепер ми квити.
Вона повернулась, підняла свій щит і пішла назад до міста, а вслід за нею потупцяв Нолфаврел.
Ерагон відпустив Катріну, і вона кинулася до Рорана.
— Ти дурень! — скрикнула вона з гіркотою в голосі.— Ти впертий старий дурень! Дай я гляну...
— Це був єдиний спосіб,— якось відсторонено сказав Роран.
Катріна глянула на рану, і її обличчя враз стало суворим і напруженим:
— Ерагоне, ти повинен загоїти це.
— Ні,— різко сказав Роран і знову стиснув руку.— Ні. Це той шрам, який я збережу,— він роззирнувся навколо.— Чи є якась ганчірка? Мені треба перев’язати руку.
— Відріж поділ сорочки й віддай йому,— наказала Насуада одному зі своїх охоронців.
— Стривай-стривай,— сказав Ерагон, коли Роран почав замотувати тканиною собі руку.— До зволь мені накласти закляття, щоб не занести в рану якої зарази.
Роран трохи повагався, але таки кивнув і простяг руку Ерагонові.
— Ось так,— мовив Вершник, прошепотівши кілька слів.— Тепер вона не позеленіє, не почервоніє і не напухне, мов свинячий міхур.
Роран тільки буркнув щось, а Катріна сказала:
— Дякую тобі, Ерагоне.
— Тепер ми можемо летіти? — спитала Арія. Усі п’ятеро залізли на драконів. Арія допомогла Роранові й Катріні зручно розміститися в сідлі Фірнена, яке було спеціально обладнане петлями й ременями, щоб тримати додаткових пасажирів. Тількино вони як слід умостилися на зеленому драконі, Арія підняла руку:
— Прощавай, Насуадо! Прощавайте, Ерагоне й Сапфіро! Чекаємо на всіх вас в Елесмері!
«Прощавайте!» — сказав Фірнен глибоким голосом.
Він розправив крила й злетів у небо, швидко набираючи висоту. Нести чотирьох пасажирів йому допомагали два Елдунарі, що їх Арія взяла із собою.
Сапфіра заревла їм услід, Фірнен просурмив у відповідь, а потім повернув на північний схід, до далеких Беорських гір.
Ерагон повернувся у своєму сідлі й помахав рукою Насуаді, Елві, Джормандеру й Джоуду. Вони помахали йому у відповідь.
— Нехай вам обом щастить! — крикнув Джормандер.
— До побачення,— додала Елва.
— До побачення! — луною відгукнулась Насуада.— Бережіть себе!
Сапфіра присіла й здійнялася в небо — їхня довга-предовга подорож почалася. Дракон описав коло, поки набирав висоту. Внизу Ерагон бачив Насуаду й усіх інших. Вони стояли, збившись у купку, біля стін міста. Елва тримала в руці маленьку білу хустинку, яка тремтіла під поривами вітру, що його здійняли крила Сапфіри.
ОБІЦЯНКИ, СТАРІ Й НОВІ
З Іліреї Сапфіра полетіла до одного з розташованих неподалік маєтків, де ельфи під керівництвом Блодхгарма пакували Елдунарі для перевезення. Ельфи мали їхати верхи на північ разом з Елдунарі — спершу до Ду Вельденвардена, а потім крізь безконечні ліси до ельфійського міста Сільтрім, яке було розташоване на березі озера Ардвен. Там ельфи й Елдунарі повинні були чекати, поки Ерагон та Сапфіра не повернуться з Вройнгарду. А звідти, уже всі разом, вони мали розпочати подорож за межі Алагезії, прямуючи вздовж річки Гаена, що несла свої води на схід крізь предковічний ліс аж до рівнин, що лежали за його межами. їхати з Ерагоном збиралися всі, крім Лауфіна й Утінаре, яких ельфи залишали в Ду Вельденвардені.
Ерагон здивувався, почувши про рішення ельфів супроводжувати його, і був їм дуже вдячний. Як сказав Блодхгарм: «Ми не можемо покинути Елдунарі. їм потрібна наша допомога. Потрібна вона й малечі, яка невдовзі вилупиться».
Вершник та Сапфіра десь із півгодини обговорювали з Блодхгармом те, як безпечно перевезти яйця, а потім Вершник забрав Елдунарі Глаедра, Умарота й кількох інших драконів — їм із Сапфірою потрібна була їхня сила на Вройнгарді.
Залишивши ельфів, Сапфіра полетіла на північний схід, розмірено змахуючи крилами й нікуди не поспішаючи, на відміну від минулої подорожі на Вройнгард. І поки вона летіла, сум огорнув Ерагона. На якусь мить йому навіть стало жаль самого себе. Сапфіра теж була сумна — вона сумувала за Фірненом,— але день був ясний, вітри — спокійні, тож настрій Вершника й дракона невдовзі поліпшав. І все ж таки легке відчуття втрати забарвлювало все, що бачив Ерагон — Вершник дивився на землю з якимось досі незнаним захватом, знаючи, що він, мабуть, ніколи більше її не побачить.