Ерагон. Спадок, або Склеп Душ
Шрифт:
Кіт-перевертень знову розплющив одне око:
«Щасливої подорожі, Убивце Короля!»
***
Ерагон нарешті вийшов з будівлі й попрямував через місто, аж поки не дійшов до будинку, де тепер мешкав Джоуд зі своєю дружиною Геленою. Це був величний будинок з високими стінами, чималим садом і слугами, які заклякли в поклоні біля входу. Гелена почувалася дуже добре. Забезпечуючи спершу варденів, а тепер усе королівство Насуади надзвичайно потрібними припасами, вона швидко побудувала торгівельну компанію значно більшу за ту, що її Джоуд тримав колись
Ерагон застав Джоуда, коли той умивався, готуючись до вечері. Вершник чемно подякував за пропозицію повечеряти з ними разом, але відмовився, бо заскочив усього на кілька хвилин. Потім він повідомив Джоуда про те, що невдовзі покидає Алагезію. Спершу Джоуд був і здивований, і засмучений, але зрештою він погодився, що Ерагонові й Сапфірі таки треба залишити країну разом з іншими драконами. Тоді Вершник спитав, чи не хотів би Джоуд супроводжувати їх.
— Це дуже спокусливо для мене,— трохи подумавши, відповів Джоуд.— Але моє місце тут. У мене є моя робота, а Гелена вперше за тривалий час, здається, щаслива. Ілірея стала нам рідною домівкою, і ніхто з нас не хоче покидати її й знову переїжджати бозна-куди.
Ерагон кивнув.
— Але ти... ти маєш намір їхати туди, де мало хто з. драконів і Вершників коли-небудь бував. Скажи мені: ти знаєш, що лежить на сході? Чи є там іще одне море?
— Є, якщо проїхати досить далеко.
— А до того?
Ерагон знизав плечима:
— Здебільшого порожні землі. Принаймні так мені казали Елдунарі, а в мене немає причин думати, що бодай щось змінилося там за минулі століття.
Джоуд підійшов до Ерагона майже впритул і понизив голос:
— Оскільки ти від’їжджаєш... Я скажу тобі це... Пам’ятаєш, я казав тобі колись про «Аркаена» — орден, присвячений збереженню знання по всій Алагезії?
Ерагон ствердно кивнув:
— Так, ти казав, що Геслант належав до нього.
— І я також,— сором’язливо мовив Джоуд і провів рукою по волоссю, піймавши на собі здивований погляд Вершника.— Я приєднався до них багато років тому, іще коли був молодий... Я надавав їм інформацію й рукописи впродовж багатьох років, а вони, у свою чергу, допомагали мені... Я гадаю, що тобі треба це знати. Бром був єдиною людиною, якій я розповів про це.
— Навіть Гелена не знає?
— Навіть вона... Так чи інакше, коли я закінчу писати свій звіт про тебе й Сапфіру та про піднесення варденів, я відішлю його до монастиря на Хребті, і він буде включений у вигляді нових розділів до «Доміа абр Вірда». Твою історію ніколи не забудуть, Ерагоне. Принаймні це я можу обіцяти тобі напевно.
Ерагонові дивно було чути все це.
— Дякую тобі,— тільки й сказав він і потис Джоудові руку.
— І я тобі, Ерагоне, Убивце Тіні.
***
Після цього Ерагон вирушив назад до зали, де вони жили разом із Сапфірою і де на нього вже чекали Роран та Катріна, щоб повечеряти разом.
За вечерею вони розмовляли здебільшого про Арію й Фірнена. Ерагон не хотів починати розмову Про свій від’їзд, аж поки з їжею не було покінчено й усі троє не пішли в кімнату,
Пройшло досить багато часу, поки Ерагон нарешті не розпочав розмову про від’їзд. Як він і чекав, Катріна та Роран були вкрай збентежені цією новиною й щосили намагалися змусити його змінити власну думку. Ерагонові знадобилася ледь не година для того, щоб пояснити їм причини свого рішення, бо спершу вони навіть чути нічого про це не хотіли й завзято сперечалися щодо кожної дрібниці.
Нарешті Роран не витримав.
— Прокляття!— скрикнув він.— Ти — наша родина! Ти не можеш поїхати!
— Я мушу. І ти знаєш це так само добре, як і я.
Ти просто не хочеш цього визнавати.
Роран грюкнув кулаком по столу, а потім рвучко встав і підійшов до відчиненого вікна — м’язи на його обличчі закам’яніли.
Немовля заплакало.
— Цить, цить, моє маленьке,— сказала Катріна й погладила його по спинці.
Ерагон теж звівся й підійшов до Рорана:
— Я знаю, що це не те, чого б тобі хотілось. Мені теж ця мандрівка не дуже гріє душу, але в мене немає вибору.
— Ні! У тебе є вибір. Як і всі люди, ти маєш вибір.
— Так, і це те, що мені належить зробити.
Роран буркнув щось невиразне й схрестив руки на грудях.
— Якщо ти поїдеш,— озвалась Катріна,— то не зможеш бути дядьком Ізміри. Невже вона повинна зростати, навіть не знаючи тебе?
— Ні,— сказав Ерагон, повертаючись до жінки.— Я завжди зможу розмовляти з нею, слідкувати, щоб вона була добре захищена, можливо, мені навіть вдасться надсилати їй час від часу дарунки.
Він став на коліно й простягнув до дитини палець, який вона досить міцно схопила своєю ручкою.
— Але тебе не буде поруч.
— Так... Мене не буде поруч,— Ерагон м’яко звільнив палець із ручки Ізміри, звівся і став поруч із Рораном.— Але я ж вам кажу: ви можете приєднатись до мене.
М’язи на обличчі Рорана ожили.
— І покинути Паланкарську долину?! — він струснув головою.— Хорст та інші вже готуються до повернення назад. Ми відбудуємо Карвахол, і це буде найчудовіше містечко на всьому Хребті. Ти міг би нам допомогти. І все стало б так, як було раніше.
— Я б теж цього хотів.
Внизу Сапфіра тихо ревнула й тицьнулась носом у шию Фірнена. Зелений дракон пригорнувся ближче до неї.
— А чи немає іншого шляху, Ерагоне? — сумно спитав Роран.
— Якщо і є, то ми із Сапфірою не змогли його знайти.
— Будь воно прокляте!.. Це неправильно! Ти не мусиш жити сам-один у тій дикій місцині.
— Я не буду зовсім один. Блодхгарм і деякі інші ельфи поїдуть з нами.
Роран нетерпляче махнув рукою:
— Ти знаєш, що я маю на думці!
Міцний Молот посмикав кінчики вусів і обіперся руками об кам’яний виступ під вікном. Ерагон міг бачити, як м’язи на його могутніх плечах напружились. Роран помовчав, а потім глянув на Вершника: