Фб-86
Шрифт:
Він поклав трубку і всміхнувся. Спокійно докурив сигарету, підвівся, підійшов до вмивальника і помив руки. Потім узяв свою лікарську сумку, поклав туди інструменти, одягся і вийшов з будинку. На мить зупинився, з насолодою вдихаючи свіже ранкове повітря. Непомітно оглянувся навкруги. Вулиця Керт була безлюдна. Він вирушив у напрямку вулиці Неметвельдь.
Через десять хвилин доктор Сегеді вже дзвонив бід хвіртки вілли професора Голуба, йому відчинила Рожі. Дівчина була в синій ситцевій сукні і білому мереживному
— Доктор Сегеді, — відрекомендувався високий чоловік, привітно всміхаючись. — Дозволите зайти?
— Але пана професора немає вдома…
— Не біда, дівчинко, — сказав Сегеді. — Хтось же та є в домі…
— Прошу, заходьте, — вказуючи рукою вперед, запросила дівчина.
— Ви давно у Голубів? — спитав лікар, з цікавістю оглядаючи вродливу чорняву дівчину.
— Всього кілька днів…
— Ось чому я вас раніше не бачив, — зауважив Сегеді, хоч не мав уявлення, чи була у Голубів раніше служниця. Тим часом вони підійшли до будинку.
— Проходьте, пане докторе… — пропускаючи його вперед, запрошувала Рожі.
Сегеді старанно витер ноги і зайшов у передпокій.
— Господиня незабаром повернеться. Вона пішла ненадовго. Десь по-сусідству, до кравчихи.
Знімаючи макінтош, Сегеді як слід усе оглянув. У просторому передпокої було кілька дверей. Йому треба було знати, куди вони ведуть.
Дівчина відчинила одні двері і через хол повела лікаря в робочий кабінет професора.
— Сідайте, — вказала вона на стілець, — я подзвоню…
— О, — перебив її Сегеді, — не турбуйтеся, люба. Я почекаю вашу хазяйку. А тим часом я прошу вас відповісти на кілька запитань.
— Слухаю, — з готовністю відповіла Рожі.
— Може, сядете? — всміхнувшись, сказав лікар. — В присутності такої гарної дами мені незручно говорити сидячи… Ви знали колишню служницю? Як її звали?.. — Сегеді зморщив чоло. — Сто чортів… Знову зраджує пам'ять… Ну…
Рожі мовчала. Вона знала ім'я своєї попередниці, але не любила без потреби говорити.
— Не знаю, хто тут був раніше.
— А втім, це не важливо. Потім згадаю. Мені хотілось би знати, куди вона поділася. Справа в тому, — додав він, дещо вагаючись, — що вона винна мені досить значну суму, але, очевидно, забула про це.
— На жаль, пане докторе, — звела брови дівчина, — не можу вам нічим допомогти. Я про це нічого не знаю.
— Гм. Шкода, дуже шкода…
В кабінет зайшла Естер Боруш. Її каштанове волосся виблискувало, обличчя розрум'янилося. На губах вигравала радісна усмішка, яка буває в дітей, коли вони добиваються першого успіху в житті. Вона побачила незнайомого відвідувача, і вираз радісного збудження зник з її обличчя. Дівчина сухо кивнула гостеві.
Той підвівся.
— Доктор Сєгеді, — представився він, елегантно схиливши голову. —
— Ні, — пояснила Естер. — Тільки його асистент…
Сегеді з приємністю розглядав струнку, вродливу асистентку.
Згадавши про невідкладну роботу на кухні, Рожі попросила Естер побути з лікарем і вийшла.
— Дуже радий… Я вже багато чув про вас, — звернувся до дівчини Сегеді.
— Про мене? Де ви могли почути?
— В колі лікарів. Тепер багато говорять про досліди професора Голуба. В зв'язку з цим згадували і про вас. Але знаєте, якою я уявляв собі вас?
— Цікаво, якою?
— А ви не образитесь, коли скажу?
— О, що ви!
— Так от… — Сегеді засміявся. Розповідаючи, він жестикулював руками. Естер звернула увагу на те, що на кисті правої руки в нього бинт, приліплений пластирем. — Я уявляв вас у рогових окулярах, з серйозним лицем багатознайки і з косою, закрученою на маківці.
— Бачите, як іноді підводить людей їхня уява, — всміхнулася Естер.
— Ну, а як іде робота? Я чув, що вона вже завершена?
— Так, слава богу.
— А скажіть, — цікавився далі Сегеді, — коли буде опубліковане відкриття?
— Не знаю. Це справа пана професора…
— Всі з нетерпінням чекають результатів. Чесно кажучи, і я сам. Колись мріяв стати дослідником… — замислено сказав Сегеді і опустив повіки.
— І що ж вам перешкодило?
— О, це довга історія. Бідні батьки, шестеро дітей. Один я вчився далі. Одержав диплом і довгий час був безробітним, потім десять років у колоніях, далеко від батьківщини, в Азії. Ех… не варто про це говорити. Ви, молодь, навіть не уявляєте, яке у вас прекрасне життя. Можливість учитися без турбот, стипендії…
— Зате у вас, певно, було цікаве життя.
— Не можу сказати, що воно було одноманітне, Індія, Індонезія — це чудесні краї, повні таємничості, древніх чар. Там багато дивних людей і ще більше дивних звичаїв. Звичайно, все це захоплює лише тих, хто стежить за життям з вікон своїх палаців. Того ж, кому доводиться вести боротьбу за щоденний хліб проти забобонів і старовинних звичаїв, усе це хвилює і цікавить лише спочатку, а потім починає надокучати.
— Я охоче поїхала б туди і попрацювала два-три роки, — сказала дівчина.
— Два-три роки, звичайно, можна, але десять… Знаєте, що значить десять років у тих місцях. Іноді місяцями не бачиш білої людини. Культура і цивілізація кінчається одразу за полотном прямих бетонованих доріг, які зв'язують шахти, родовища нафти і великі селища. Але навіть там немає з ким поговорити, бо білі люди в тих краях знають тільки одне: ром і віскі. О дівчинко, це не життя. Театр, кіно, книги? Все це там тільки мрія — недосяжна мрія.
— Ви, певно, багато бачили, пережили… Чому не напишите про це?