Фб-86
Шрифт:
— Естер казала. Він запрошував до себе дівчину, багато дечого їй розповідав.
— Складається цікава ситуація. Сегеді — англійський шпигун. Фреді — американський. Обидва прагнуть здобути відкриття Голуба. Може статися, що вони знищать один одного. Цікаво знати, хто вбив Єву — Сегеді чи Фреді? Бо немає сумніву, що це був один з них. — Так, це можливо. Згадай передачу станції Йорк, — сказав підполковник. — У ній говориться, що відкриття намагається роздобути інша велика держава. Можливо, Сегеді усунув з дороги дівчину саме тому, що вона працювала на американців. Це припущення
— Так… — непевно промовив Коцка. Видно було, що його думки зайняті іншим. Челеї звернув увагу на його вагання.
— Що таке? Що з тобою?
— Мені здається, що я дістану догану, — відповів рішуче Коцка.
Підполковник здивовано глянув на нього.
— Я все ж таки обстежив квартиру…
— Яку?
— Отого італійця!
— Ти збожеволів?
— Але не як офіціальна особа, — хитрувато примружив очі Коцка, — а як приватна людина… під виглядом угорського громадянина Кароля Барді…
— Не хитруй, Коцко, це серйозна справа!
— Та що ж це, нарешті, таке! — скипів старший лейтенант. — Тепер революційні часи, і мій обов'язок як революціонера…
— Не гарячкуй, — суворо перебив його Челеї. — Напиши про це доповідну записку. А тепер, — мовив він м'якше, — розкажи, що ти там бачив.
Очі Коцки радісно заблищали, але відразу згасли.
— Небагато, майже нічого… — відповів спроквола. — Всього-на-всього магнітофон і спеціальний радіопередавач, який працює на ультракоротких хвилях.
— Сподіваюсь, ти його сфотографував?
— Так. Наскільки я міг встановити, радіус дії передавача невеликий… Магнітофон теж спеціального призначення…
— А саме?
— На ньому, крім звичайного вмикача, є ще й автоматичний.
— Це для мене надто складно, — промовив підполковник.
— Спочатку я теж не розібрався, а потім второпав. Коли хтось був у Єви, то з квартири італійця можна було записувати розмову з допомогою звичайного вмикача. А коли хтось заходив з квартири італійця до Єви і хотів, щоб їхня розмова була записана, він не причиняв таємні двері, і магнітофон вмикався автоматично. Є ще одна цікава деталь, але про неї я не наважуюсь навіть згадувати…
— Чому? — запитливо глянув на свого товариша підполковник.
— Бо це вже пахне крадіжкою, — відповів старший лейтенант.
Що ти взяв звідти?
Я взяв магнітофонну плівку. В мене не вистачило сил утриматися…
І вже прослухав її?
— Ще не встиг… Я вирішив, що коли вбивця був настільки необачним, що забув узяти з собою плівку, то буде просто злочином залишити її там…
— Цікаво, чому він її не взяв з собою? — вголос розмірковував Челеї.
— Мабуть, хтось сполохнув його або він був дуже схвильований…
— Накажи принести магнітофон, прослухаємо плівку.
Коцка віддав розпорядження секретарці. Через десять хвилин вони вже уважно слухали діалог
Мало не цілу годину слухали вони запис. Перед їхніми очима наче знову відбулося жорстоке вбивство.
— Нещасна дівчина, — бурмотів Коцка. — Виходить що Єву вбив не Сегеді.
— Виходить, — відповів підполковник і глянув на годинника. — Коцко, тобі вже час вирушати.
— Іду, — відповів старший лейтенант.
В тиху Шкільну вулицю завернув автомобіль «Гумбер». Шофер похитував головою. Мотор працював з перебоями: то надсадно гудів, то чхав і заглухав. Машина поступово втрачала швидкість.
Перед будинком 20 стояв «Сітроен» з номером СМ-309. За кермом сидів чоловік років тридцяти в світлому плащі. Насунувши сірий капелюх аж до очей, він байдуже курив сигарету. На задньому сидінні зігнувся Фреді. Знявши окуляри, протирав їх і дивився на машину, що наближалася з великим шумом.
«Гумбер» зупинився. З нього вийшов шофер-велетень. Сердито розмахуючи руками, він пояснював щось своєму пасажирові, потім, плюнувши, підняв капот і схилився над мотором. Машини стояли на відстані десяти метрів одна від одної.
Фреді глянув на годинника. Було без однієї хвилини сім.
— Включай мотор, — наказав він водієві. — Коли тип сяде, негайно вирушай.
Мотор м'яко загуркотів.
Тим часом у другій машині Коцка теж стежив за годинником. Коли старший лейтенант підняв руку, шофер-велетень кивнув головою. Неквапливо зібравши інструменти, поклав їх у багажник. Коцка напружено вдивлявся в машину. Повз неї пройшов блондин в армійській формі. Коцка глянув на нього і мало не скрикнув від несподіванки.
Олайош!
Олайош, або ж капітан Шош, швидко прямував до «Сітроена». Біля машини на мить зупинився, оглянувся навкруги і сів.
В наступну ж мить його вдарили чимсь тупим по голові і сунули під ніс вату з хлороформом. Він знепритомнів.
Машина рушила і з великою швидкістю помчала в напрямку Батхіань. Фреді глянув на непритомного капітана, спритно обшукав його. Вийнявши з кишені документи, уважно переглянув їх. У бумажнику було всього дві-три фотографії. Офіцерське посвідчення виявилося надто новим. Олайош наче ворухнувся. Фреді знову сунув йому під ніс вату з хлороформом. Потім поклав у кишеню бумажник з посвідченням капітана і глянув у заднє віконце. На відстані двадцяти-двадцяти п'яти метрів за ними їхала машина. Він впізнав характерну форму «Гумбера».
— Зверни на Маріаремете, а потім виїдеш на віденську дорогу, — наказав водієві.
Той кивнув головою. Фреді тепер уже не відривав погляду від «Гумбера».
— Швидше!..
Чоловік у сірому капелюсі натис педаль. «Сітроен» рвонувся і, незважаючи на підйом, набрав швидкості. Фреді дедалі більше нервував.
— Це можна було б передбачити, — бурмотів він собі під ніс. З внутрішньої кишені витяг пістолет великого калібру. Водій міцно стис губи і додав ще газу. Стрілка спідометра стрибнула на цифру вісімдесят.