Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
Щиро твій
Албус Дамблдор.
Гаррі, хоч і знав уже послання напам'ять, нишком зиркав на нього що кілька хвилин, починаючи з сьомої вечора, коли вперше зайняв позицію біля вікна своєї кімнати, звідки Прівіт-драйв непогано проглядалася в обидва боки. Він знав, що не було сенсу постійно перечитувати Дамблдорові слова. Гаррі відіслав відповідь «так», як його й просили, з тією ж совою, що доставила листа, і тепер йому залишалося тільки чекати: Дамблдор
Але речей Гаррі не складав. Не вірив, що його визволять від Дурслів усього лишень через два тижні перебування в їхньому товаристві. Не міг позбутися відчуття, що щось могло піти не так наприклад, його відповідь на Дамблдорів лист заблукала; Дамблдорові щось перешкодило його одержати; лист міг бути зовсім не Дамблдоровим, а чиєюсь витівкою, жартом чи підступом. Гаррі просто не витримав би, якби вже спакував речі, а тоді мусив би їх розпаковувати. Єдиним натяком на ймовірність подорожі було те що він надійно замкнув у клітці свою полярну сову Гедвіґу.
Хвилинна стрілка на будильнику досягла позначки "дванадцять", і тієї ж миті згас ліхтар за вікном.
Гаррі прокинувся, мовби його розбудила раптова темрява. Поспіхом поправив окуляри й відклеїв щоку від шибки. Тоді притисся до неї носом і скосив очі на тротуар. Садовою доріжкою крокувала висока постать у довгій мантії, що здіймалася хвилями.
Гаррі підскочив, наче вдарений струмом, перекинув стільця й почав хапати з підлоги й кидати у валізу все, що траплялося під руку. Саме тоді, як він жбурляв через усю кімнату комплект мантій, два підручники заклять і пакетик чіпсів, у двері подзвонили. У вітальні внизу загорлав дядько Вернон:
– Кому це в біса припекло дзвонити серед ночі? Гаррі завмер з мідним телескопом в одній руці і з кросівками в другій. Він зовсім забув попередити Дурслів про можливе прибуття Дамблдора. Відчуваючи одночасно паніку й бажання розреготатися, Гаррі переліз через валізу і рвучко відчинив двері кімнати - саме вчасно, щоб почути низький голос:
– Добрий вечір. Ви мабуть, пан Дурслі? Сподіваюся, Гаррі вам сказав, що я по нього прибуду? Перестрибуючи по дві сходинки, Гаррі кинувся вниз, з гіркого досвіду, що завжди варто триматися якнайдалі від дядькових рук. У дверях стояв високий худорлявий чоловік з бородою і сріблястим волоссям до пояса. Темні окуляри, наче два півмісяці вгніздилися на його гачкуватому носі, а вбраний він був у довгу чорну дорожню мантію та гостроверхого капелюха.
Вернон Дурслі, з вусами так само кошлатими, як і в Дамблдора, тільки чорними, у червонувато-коричневому халаті, дивився на гостя, ніби не вірив своїм крихітним очицям.
– Судячи з вашого приголомшеного вигляду, Гаррі не попередив
вас про мій прихід, - люб'язно промовив Дамблдор.
– Одначе прикиньмося, що ви гостинно запрошуєте мене у свій дім. Не дуже мудро в ці непевні часи довго стовбичити в дверях.
Він швидко переступив поріг і зачинив за собою двері.
– Давненько ж я тут не бував, - з-над гачкуватого носа Дамблдор подивився на дядька Вернона.
– Мушу сказати, що ваші апартаменти прегарно розрослися.
Вернон Дурслі мовчав як риба. Гаррі не сумнівався, що мова до нього повернеться, до того ж скоро - пульсуюча жилка в дядька на скроні свідчила про наближення точки кипіння, - але Дамблдор мав у собі щось таке, що на якийсь час забило дядькові дух. Можливо, це була відверта магічність зовнішнього вигляду, а можливо, навіть дядько Вернон відчув, що цю людину залякати важко.
– А, Гаррі, добрий вечір, - привітався Дамблдор, задоволено поглядаючи на нього крізь свої окуляри-півмісяці.
– Прекрасно, прекрасно.
Від цих слів дядько Вернон ніби очуняв. Йому було цілком ясно, що з людиною, яка, глянувши на Гаррі, каже «прекрасно», він ніколи не знайде спільної мови.
– Не хочу здатися грубим… - почав він тоном, де кожен звук свідчив про неминучу грубість.
– …на жаль, випадкова грубість трапляється занадто часто, - серйозно закінчив за нього Дамблдор.
– Краще взагалі не говорити, дорогий друже. О-о, а це, либонь Петунія.
Відчинилися двері на кухню - за ними в гумових рукавицях і фартусі, пов'язаному просто на нічну сорочку, стояла тітка. Вона, як завжди, перед сном начищала до блиску всі можливі кухонні поверхні. Її коняче обличчя виказувало глибокий шок.
– Албус Дамблдор, - представився Дамблдор, коли дядько Вернон так і не спромігся його відрекомендувати.
– Ми з вами листувалися.
– (Гаррі подумав, що це трохи дивний спосіб нагадати тітці, що він колись був прислав їй вибухового листа, але тітка Петунія не стала заперечувати.) -А це, мабуть, ваш син Дадлі?
Дадлі саме визирнув з вітальні. Його величезна білява голова, що стирчала зі смугастого коміра піжами, здавалось, не мала під собою тіла, а рот від подиву й страху роззявився. Дамблдор якусь мить помовчав, чекаючи, чи не скаже хтось із Дурслів хоч слово, однак мовчанка тривала, тож він усміхнувся.
– Будемо вважати, що ви запросили мене до вітальні?
Дадлі аж відсахнувся, коли Дамблдор пройшов повз нього. Гаррі з телескопом і кросівками зістрибнув з останніх сходинок і побіг за Дамблдором, який тим часом усівся в найближче до каміна крісло і з поблажливою цікавістю розглядав вітальню. У цю обстановку він абсолютно не вписувався.
– То ми… хіба ми не їдемо, пане професоре?
– занепокоївся Гаррі.
– Їдемо, звичайно, але є кілька справ, які перед тим треба обговорити, - пояснив Дамблдор.
– І я волів би це робити не надворі. Ще трохи позловживаємо гостинністю твоїх тітки й дядька.
– Он як? Позловживаєте?
Вернон Дурслі зайшов у кімнату, до плеча йому тулилася Петунія, а Дадлі ховався в них за спинами.
– Так, - просто сказав Дамблдор, - позловживаю. Він так швидко вийняв чарівну паличку, що Гаррі її майже не помітив; недбалий помах - і ось диван ковзнув уперед, штурхнувши усіх трьох Дурслів попід коліна так, що вони беркицьнули на нього купою. Ще один помах палички - і диван від'їхав на попереднє місце.
– Посідаймо й ми зручненько, - люб'язно додав Дамблдор.