Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
– Бувайте, - швиденько кинув Дурслям Гаррі й подався за Дамблдором, який затримався біля Гарріної валізи з Гедвіжиною кліткою зверху.
– Не будемо зараз обтяжувати себе багажем, - сказав він, знову виймаючи чарівну паличку.
– Я це все відішлю в «Барліг», хай нас там чекає. Але візьми з собою плаща-невидимку… про всяк випадок.
Гаррі ледве витяг плаща з валізи, намагаючись, щоб Дамблдор не помітив, як там усе скидано жужмом. Коли він запхнув плаща у внутрішню кишеню куртки, Дамблдор махнув паличкою - і валіза, клітка й Гедвіґа щезли. Дамблдор ще раз махнув паличкою і вхідні двері відчинилися просто в холодну імлисту темряву.
– А тепер, Гаррі, вийдемо в ніч і поженемося за тією зрадливою спокусницею - новою пригодою.
– РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ-
Горацій Слизоріг
Хоч минулі кілька днів Гаррі відчайдушно прагнув, щоб Дамблдор забрав його звідси, та тепер, коли вони вже йшли разом по Прівіт-драйв, він почувався явно не в своїй тарілці. Досі він ще ні разу не мав серйозної розмови з директором поза межами Гоґвортсу; їх майже завжди розділяв письмовий стіл. Спогади про їхню останню зустріч віч-на-віч постійно зринали в пам'яті, і від цього Гаррі пік сором; він тоді дуже кричав, та ще й розбив кілька найцінніших Дамблдорових речей.
А от Дамблдор - навпаки - здавався цілком спокійним.
– Гаррі, тримай чарівну паличку напоготові, - бадьоро сказав він.
– Пане професоре, мені ж не дозволено вдаватися до чарів за межами школи.
– Якщо на нас нападуть, - сказав Дамблдор, - я дозволяю тобі скористатися будь-яким антизакляттям чи антипрокльоном, що спаде тобі на голову. Хоч навряд чи цієї ночі тобі треба боятися нападу
– А чому, пане професоре?
– Бо ти зі мною, - спокійно відповів Дамблдор.
– Цього достатньо.
В кінці вулички він різко зупинився.
– Ти, звичайно, не складав іспиту з явлення?
– запитав він.
– Не складав, - відповів Гаррі, - Для цього ж треба мати сімнадцять років.
– Це так, - підтвердив Дамблдор.
– Тоді доведеться тобі міцно тримати мене за руку. За ліву; якщо ти не проти… ти вже помітив, що моя чарівна палична рука зараз трошки слабкувата.
Гаррі вхопився за Дамблдорове передпліччя.
– Дуже добре - схвалив Дамблдор.
– Ну, то рушаймо.
Гаррі відчув. що Дамблдорова рука вислизає., і вчепився в неї міцніше: все почорніло; щось його страшенно стисло: він не міг дихати, груди ніби здушили металеві обручі; очі полізли на лоба, а барабанні перетинки і втиснулися в череп, і тоді…
Він хапнув повні легені холодного повітря й розплющив очі, що зайшлися слізьми. Здавалося, ніби його щойно протягли крізь вузесеньку гумову трубку. Минуло кілька секунд, перш ніж він уторопав, що зникла Прівіт-драйв. Вони з Дамблдором опинилися на порожньому сільському майдані, посеред якого стояв старенький пам'ятник загиблим воїнам та кілька лавочок. Поступово верталися відчуття, і Гаррі збагнув, що він оце щойно вперше в житті явився.
– Усе гаразд?
– турботливо поглянув на нього Дамблдор, -До цього треба звикнути.
– Нормально, - Гаррі потирав вуха, які, здавалося, покинули Прівіт-драйв з неохотою, - Хоч мені краще було б на мітлі.
Дамблдор усміхнувся, поправив комір дорожньої мантії і показав:
– Сюди.
Швидким кроком він подався повз порожній трактир та будиночки. Годинник на церковці неподалік показував що наближається північ,
– А скажи мені, Гаррі, - спитав Дамблдор.
– Твій шрам… чи він тобі болів хоч трохи?
Гаррі механічно підніс руку до лоба й потер свій шрам-блискавку.
– Ні, - відповів він, - і це мене дивує. Я думав, що він постійно пектиме, якщо Волдемортова могутність буде зростати.
Гаррі глянув на Дамблдора й побачив, що той відповіддю задоволений.
– А от я думав, що буде якраз навпаки, - пояснив Дамблдор.
– Лорд Волдеморт нарешті усвідомив, що ти маєш небезпечний доступ до його думок і відчуттів. Схоже він застосував проти тебе блокологію.
– Я не шкодую, - зізнався Гаррі, котрий аж ніяк не сумував ні за тривожними снами, ні за несподіваними проникненнями у Волдемортову свідомість.
Вони завернули за ріг, проминули телефонну будку та автобусну зупинку з дашком. Гаррі знову скосив очі на Дамблдора.
– Пане професоре?
– Що, Гаррі?
– Е-е… а де це ми зараз?
– Це, Гаррі, чарівне село Бадлей Бабертон.
– А чому ми тут?
– О. я ж тобі не сказав, - визнав Дамблдор.
– Я вже й не пам'ятаю, скільки років повторюю, що нам не вистачає одного вчителя. Ми прибули сюди, щоб переконати одного мого давнього колегу, який зараз на пенсії, повернутися в Гоґвортс.
– А я тут чим допоможу, пане професоре?
– Думаю, ми знайдемо для тебе роботу, - туманно відповів Дамблдор.
– Сюди, Гаррі, наліво.
Вони йшли крутою вузенькою вуличкою повз шеренги будиночків. У всіх вікнах було темно. Дивне похолодання, що два тижні докучало на Прівіт-драйв, панувало й тут. Згадуючи дементорів, Гаррі озирнувся й заспокійливо намацав у кишені чарівну паличку.
– Пане професоре, а чого ми не явилися прямо до вашого давнього колеги додому?
– Бо це було б так само неввічливо, як і виламувати двері, - пояснив Дамблдор.
– Правила чемності вимагають давати побратимам-чаклунам можливість нас не впускати. Крім того, більшість чаклунських помешкань магічно захищені від небажаних явленників. У Гоґвортсі, скажімо…
– …не можна явитися в будівлі чи на території, - швиденько додав Гаррі.
– Мені це казала Герміона Ґрейнджер.
– І правильно казала. Знову повертаємо ліворуч. Церковний годинник пробамкав у них за спинами північ. Гаррі цікавило, чому Дамблдор не вважає неввічливим відвідувати колегу в такий пізній час, але тепер, коли в них зав'язалася розмова, він вирішив з'ясувати питання важливіші.
– Пане професоре, я читав у «Щоденному віщуні», що звільнили Фаджа…
– Правильно, - підтвердив Дамблдор, завертаючи в бічну вуличку.
– На його місце прийшов, як ти, мабуть, також читав, Руфус Скрімджер, колишній начальник служби аврорів.