Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
– Мудре загалом рішення, - схвалив Дамблдор.
– Хоча, мені здається, ти можеш трохи послабити його незламність на користь пана Рональда Візлі та панни Герміони Ґрейнджер. Так, - уточнив він, відповідаючи на здивований погляд Гаррі, - я гадаю, що їм варто знати. Ти зробиш їм ведмежу послугу, якщо не поділишся такою важливою для тебе інформацією.
– Я не хотів…
– … їх тривожити чи лякати?
– докінчив за нього Дамблдор, позираючи на Гаррі поверх окулярів, схожих на два півмісяці.-Чи, може, зізнатися, що ти й сам стривожений і наляканий? Гаррі,
Гаррі нічого не відповів, але Дамблдор, здається, і не потребував відповіді. Він продовжував: - Ще одна - інша, хоч і пов'язана з попередньою, тема. Я хотів би цього року провести для тебе кілька приватних уроків.
– Приватних… з вами?
– здивувався Гаррі, забувши гіркі роздуми.
– Так. Пора мені серйозніше взятися за твою освіту.
– А чого ви мене будете навчати, пане професоре?
– Та трошки того, трошки сього, - безтурботно відповів Дамблдор. Він нічого не уточнював, тож Гаррі запитав ще про одне, що його трохи непокоїло.
– Якщо я ходитиму на уроки до вас, то вже не муситиму вивчати блокологію у Снейпа, так?
– У професора Снейпа, Гаррі… Ні, не муситимеш.
– Добре,-полегшено зітхнув Гаррі, - бо це був…Він замовк, щоб не вибовкати те, що думав насправді.
– Думаю, найкраще тут підійде слово «провал», - кивнув Дамблдор.
Гаррі засміявся.
– Тобто я тепер не часто бачитиму професора Снейпа, - радів Гаррі, - бо він не дозволить мені вивчати настійки, якщо я не отримаю відмінну СОВу, а я знаю, що такого не буде.
– Не варто рахувати сов, доки їх не отримаєш, - серйозно мовив Дамблдор.
– Що, до речі, може статися вже сьогодні. І ще два моменти, Гаррі, перш ніж попрощатися.
По-перше, я хотів би, щоб відтепер ти постійно мав при собі плащ-невидимку. Навіть у Гоґвортсі. Про всяк випадок, зрозумів?
Гаррі кивнув.
– А по-друге, на час твого перебування тут «Барлогові» надано найвищу охорону, на яку тільки спромоглося Міністерство магії. Це додало певних незручностей Артурові й Молі… наприклад, усю їхню пошту спочатку перевіряють у міністерстві, і аж тоді доставляють сюди. Вони анітрохи не нарікають, бо їх турбує насамперед твоя безпека. Тому було б невдячно з твого боку, якщо ти, живучи в них, наражатимешся хоч на якийсь ризик.
– Я розумію,-швидко погодився Гаррі.
– Тоді дуже добре,-сказав Дамблдор, відчиняючи двері сарайчика й виходячи на подвір'я.
– Бачу світло на кухні. Треба вже нарешті дати Молі змогу по нарікати, який же ти худий.
– РОЗДІЛ П'ЯТИЙ-
Зайва Флегма
Гаррі з Дамблдором підійшли до «Барлогу» з чорного ходу, переступаючи через розкиданий знайомий мотлох- старі гумові чоботи та іржаві казани; Гаррі чув, як поодалік у курнику тихенько сокочуть сонні кури. Дамблдор тричі постукав, і Гаррі побачив як за кухонним вікном метнулася чиясь тінь.
– Хто там?
– долинув нервовий голос і Гаррі впізнав місіс Візлі.
– Назвіться!
– Це я, Дамблдор, привіз вам Гаррі.
Двері негайно відчинилися. За ними стояла місіс Візлі, низенька, пухкенька, в старому зеленому халаті,
– Гаррі, дорогенький! Господи, Албусе, ти мене налякав, ти ж казав, що ви будете аж уранці!
– Нам пощастило,-пояснив Дамблдор, переступаючи поріг слідом за Гаррі.
– Слизорога вдалося вмовити значно легше, ніж я сподівався. Гаррі постарався, звісно. О, вітаю, Німфадоро!
Гаррі роззирнувся й побачив, що місіс Візлі, попри таку пізню годину, була не сама. За столом сиділа, тримаючи обіруч велику чашку, молода відьма з блідим серцеподібної форми лицем та мишасто-сірим волоссям.
– Вітаю, пане професоре, - озвалася вона.
– Здоров, Гаррі.
– Привіт, Тонкс,
Гаррі подумав, що вона якась замучена, може, й хвора, а в усмішці її було щось силуване. Барвистості у вигляді поменшало, звичних рожевих, мов жуйка, пасем у волоссі не було.
– Я краще піду, - швиденько сказала вона, встаючи й натягаючи на плечі мантію.
– Дякую, Молі, за чай і співчуття.
– Будь ласка, не йди, якщо це через мене, - люб'язно попросив Дамблдор.
– Я все одно не залишаюся, мушу обговорити невідкладні справи з Руфусом Скрімджером.
– Ні-ні, мені треба йти, - заперечила Тонкс, не дивлячись Дамблдорові у вічі.
– На добраніч…
– Дорогенька, може, прийдеш у суботу на вечерю? Будуть Ремус і Дикозор…
– Та ні, Молі, що ти… та все одно дякую… усім на добраніч.
Тонкс прошмигнула повз Дамблдора й Гаррі надвір; ступивши кілька кроків за поріг, крутнулася на місці й розчинилася в повітрі. Гаррі помітив, що місіс Візлі чимось стурбована.
– Гаррі, до зустрічі у Гоґвортсі, - сказав Дамблдор.
– Бережи себе. Молі, завжди до твоїх послуг.
Він уклонився місіс Візлі, вийшов надвір і зник точнісінько на тому самому місці, що й Тонкс. Місіс Візлі зачинила двері, а тоді за плечі підвела Гаррі до яскравої лампи, що стояла на столі, й почала його оглядати.
– Ти точно як Рон, - зітхнула вона, роздивляючись його.
– На вас обох ніби наклали розтягувальні чари. Рон, відколи я купувала, йому нові шкільні мантії, виріс сантиметрів на десять. Голодний, Гаррі?
– Так, - зізнався Гаррі, раптом усвідомлюючи, як він зголоднів.
– Сідай, любий, зараз я щось приготую.
Коли Гаррі сів, йому на коліна тут же вистрибнув і вмостився, муркочучи, рудий пухнастий кіт з приплюснутою мордочкою.
– То й Герміона тут?
– радісно спитав Гаррі, чухаючи Криволапика за вушком.
– Так, позавчора приїхала, - повідомила місіс Візлі, постукуючи чарівною паличкою по великій залізній каструлі, та з гучним брязкотом стрибнула на плиту й одразу закипіла.
– Усі вже, звісно, сплять, ми ж не чекали на тебе так рано. На, їж…