Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
Пані з непроникним лицем відповіла:
– Сам побачиш. І відхилилася.
З отвору за її спиною долинув святковий гамір. Гаррі аж рота роззявив, коли учні, побачивши його, загорлали; кілька рук одразу втягли його в кімнату.
– Ми виграли!
– зарепетував Рон, підскочивши до Гаррі й розмахуючи срібним кубком.
– Ми виграли! З рахунком 450: 140! Ми виграли!
Гаррі озирнувся; до нього бігла розпашіла Джіні; вона обвила Гаррі руками. Він навіть не встиг нічого подумати, збагнути, усвідомити, що на них дивиться півсотні учнів, а просто взяв її й поцілував.
Це тривало кілька довгих митей… а може, півгодини… чи навіть декілька сонячних днів… поки вони випустили один одного з обіймів. У вітальні все стихло. Тоді кілька учнів грайливо свиснули, і вся кімната вибухла нервовим хихотінням. Гаррі глянув поверх голови Джіні й побачив Діна Томаса, що стискав у руці розбиту склянку, і Ромільду Вейн, яка, здавалося, зараз кине в нього чимось важким. Герміона сяяла, але Гаррі шукав очима Рона. Нарешті знайшов. Рон тримав у руках кубок з таким виразом, наче його хтось ударив по голові довбнею. Якусь частку секунди вони дивилися один на одного, а тоді Рон легенько смикнув головою, що, на думку Гаррі, означало: «Ну… як треба, то треба…».
Істота у Гаррі в грудях переможно заревіла, Гаррі всміхнувся Джіні й показав жестом на отвір за портретом. Це був натяк на довгу прогулянку шкільними угіддями, під час якої… якби вистачило часу… можна було б поговорити і про гру.
– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ -
Підслухана провидиця
Новина, що Гаррі Поттер зустрічається з Джіні Візлі, зацікавила дуже багатьох учнів, здебільшого дівчат, хоч сам Гаррі впродовж наступних тижнів був. як ніколи, веселий і цілком байдужий до будь-яких чуток. Зрештою, непогано було для різноманітності послухати плітки про те, від чого він відчував неймовірне, незнане досі щастя, аніж про його участь у жахливих сценах, пов'язаних з темною магією.
– Наче їм нема про що пліткувати.
– обурювалася Джіні, що сиділа на підлозі у вітальні, спираючись на ноги Гаррі й читаючи «Щоденного віщуна».
– Три напади де менторів за тиждень, а Ромільду Вейн цікавить лише те, чи справді в тебе на грудях витатуйований гіпогриф.
Рон і Герміона мало не попадали зі сміху. Гаррі не звернув на них уваги.
– І що ти їй сказала?
– Сказала, що в тебе там угорська рогохвістка.
– від повіла Джіні, недбало гортаючи газету.
– Так значно крутіше.
– Дякую, - широко всміхнувся Гаррі.
– А що в Рон, ти теж їй сказала?
– Карликовий пух, але не уточнила де.
Рон набурмосився, а Герміона аж покотилася зі сміху.
– Дивіться мені.
– насварився Рон на Гаррі й Джіні.
– Те, що я вам дав свій дозвіл, не означає, що я не можу його забрати…
– "Свій дозвіл"?
– глузливо сказала Джіні.
– Відколи це ти почав давати мені дозволи? До речі, ти сам казав, що краще Гаррі. ніж Майкл чи Дін.
– Ну, казав.
– неохоче визнав Рон.
– ї якщо ви не почнете лизатися на людях…
– Ти, лицеміре нещасний! Забув, як ви з Лавандою об вивалися одне навколо одного, наче пара вугрів?
– обурилася Джіні.
Але настав червень, і Ронова терплячість уже не зазнавала великих випробувань, бо Гаррі й Джіні дедалі рідше могли бувати разом. У Джіні підходили іспити для отримання СОВ, і вона мусила допізна повторювати матеріал. Одного такого вечора, коли Джіні пішла в бібліотеку, а Гаррі сидів біля вікна у вітальні, прикидаючись, що дописує домашнє завдання з гербалогії, а насправді знову й знову відтворюючи в уяві щасливу обідню годину, про ведену з Джіні біля озера, на стілець між ним і Роном сіла Герміона. Цілеспрямований вираз її обличчя не віщував нічого доброго.
– Гаррі, я хочу з тобою поговорити.
– Про що?
– з підозрою запитав Гаррі. Щойно вчора Герміона дорікала йому, що він заважає Джіні сумлінна готуватися до іспитів.
– Про так званого Напівкровного Принца.
– Ой, не починай, - застогнав він.-Може, вже досить?
Він не наважувався ще раз проникнути в кімнату на вимогу, щоб забрати книжку, від чого, відповідно, знизився рівень його майстерності на уроках настійок, хоч Слизоріг, який симпатизував Джіні, жартома це пояснював тим, що Гаррі «захворів на кохання». Але Гаррі був переконаний, що Снейп не втратив надії прибрати до рук Принців підручник, тому й вирішив поки що залишати його в схованці.
– Ні, не досить, - рішуче заперечила Герміона.
– ти мене вислухаєш. Я намагалася з'ясувати, хто міг собі для розваги вигадувати темні закляття…
– Він це робив не для розваги… -Він-він… а хто каже, що це він?
– Ми вже це проходили, - роздратувався Гаррі.
– Принц, Герміоно, Принц!
– Добре!
– сказала Герміона і на щоках у неї виступили червоні плями. Вийнявши з кишені вирізку з якоїсь старезної газети, вона кинула її на стіл перед Гаррі.
– Ось подивися! Глянь на цю фотку!
Гаррі взяв зіжмаканий клапоть паперу й подивився на рухому фотографію, пожовклу від часу; Рон теж нахилив ся поглянути.
На знімку була негарна худорлява дівчина років п'ятнадцяти. Чомусь сердита й набурмосена, вона мала густі брови й видовжене бліде обличчя. Під фотографією був підпис: «Айліна Принц, капітан гоґвортської плюй-камінцевої команди».
– То й що?
– сказав Гаррі, переглядаючи короткий допис, що його, власне, й ілюстрував знімок; то було досить нудне повідомлення про якісь шкільні змагання.
– Її звали Айліна Принц. Принц, Гаррі.
Вони глянули одне на одного, і Гаррі збагнув, про що вона каже. Він розреготався.
– Ні в якому разі.
– Що?
– Ти думаєш, що це вона Напівкровний?… Ой, та не сміши людей.
– А чом би й ні? Гаррі, серед чарівників немає справжніх принців! Це або прізвисько, вигаданий титул, що його хтось сам собі присвоїв, або власне ім'я чи прізвище, розумієш? Ні, ти послухай! Якщо, скажімо, її батько був чаклуном на прізвище «Принц», а мама-маґелка, то вона цілком могла стати «напівкровним Принцом»!