Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
– Дуже дотепно, Герміоно…
– Але ж таке могло бути! Може, їй подобалося бути напівпринцом!
– Герміоно, я знаю, що це не дівчина. Я просто знаю.
– Просто ти вважаєш, що дівчина не може бути розум на, - розсердилася Герміона.
– Як я можу вважати, що дівчата не бувають розумні, якщо вже п'ять років тусуюся з тобою?-обурився Гаррі.
– Просто він пише в іншому стилі. Я знаю, що Принц - чоловік, я це відчуваю. Ця дівчина не має з ним нічого спільного. До речі, де ти цю вирізку взяла?
– У бібліотеці, - цілком очікувано відповіла Герміона.
– Там є ціла підшивка старих «Віщунів». Я ще що-небудь пошукаю про цю Айліну Принц.
– Шукай на здоров'я, - роздратовано буркнув Гаррі.
– І пошукаю, - сказала Герміона.
– А насамперед перегляну, - кинула вона, підходячи до виходу за портретом, -записи про старі нагороди за настійки!
Гаррі провів її важким поглядом, а тоді знову задивився у потемніле небо.
– Просто вона так і не змирилася, що ти в настійках проявив себе краще за неї, - сказав Рон, знову беручись за читання «Тисячі магічних трав і грибів».
– Ти ж не думаєш, що я ненормальний через те, що хочу забрати ту книжку?
– Та ні, що ти, - твердо заперечив Рон.
– Той Принц був геній. До речі… без його підказки про безоарів камінь… - він багатозначно чикнув долонею по горлі, - я зараз з тобою не розмовляв би. Тобто я не кажу, що те закляття проти Мелфоя було чудове…
– І я не кажу.
– відразу додав Гаррі.
– Але ж він одужав, правда? Майже миттю став на ноги.
– Так, - погодився Гаррі; це була правда, хоч сумління однак його трохи гризло.
– Завдяки Снейпові…
– Цієї суботи знову відбуватимеш у Снейпа покарання?
– запитав Рон.
– Так. І наступної, і після неї, - зітхнув Гаррі.
– А якщо до кінця семестру не встигну впорядкувати всі коробки, то, як він дав зрозуміти, ця робота чекає на мене і в на ступному навчальному році.
Покарання дратувало його ще й тому, що забирало й так обмежений час, який він міг би провести з Джіні. Гаррі іноді думав, чи не чинить Снейп свідомо, щоразу затримуючи його дедалі довше і натякаючи, що Гаррі пропускає такі гарні погожі дні.
З гірких роздумів його вивів Джимі Пікс, що приніс сувій пергаменту.
– Дякую, Джимі… о. та це ж від Дамблдора!
– схвильовано вигукнув Гаррі, розгортаючи й читаючи пергамент - Він вимагає, щоб я негайно прибув до нього!
Друзі глянули один на одного.
– Оце так, - прошепотів Рон.
– Ти не думаєш… що він знайшов…
– Краще піду й перевірю.
– зірвався на ноги Гаррі. Він вискочив з вітальні й помчав по восьмому поверсі,
не зустрівши нікого, крім Півза, що линув у протилежний бік; привид буденно метнув у Гаррі кілька шматочків крейди і голосно заґелґотав, ухиляючись від Гарріного оборонного пристріту. Коли Півз зник, у коридорах знову запанувала тиша; до відбою залишалося всього чверть години, і більшість учнів порозходилися по своїх вітальнях.
І тут Гаррі почув вереск і гуркіт. Він завмер і прислухався.
– Як… ти… смієш… а-а-а-а-ай!
Шум долинав з найближчого коридору; Гаррі кинувся на звук з чарівною паличкою напоготові, завернув за ріг і побачив, що на підлозі лежить професорка Трелоні, голову якої накривала одна з її численних шалей. Навколо неї валялися пляшки з хересом, до того ж одна розбита.
– Пані професорко…
Гаррі підбіг до вчительки й допоміг їй підвестися. Разки її блискучого намиста заплуталися за окуляри. Вона голосно гикнула, пригладила волосся й сперлася на руку свого рятівника.
– Що сталося, пані професорко?
– Якби ж я знала!
– пронизливо вигукнула вона.
– Я собі прогулювалася, обмірковуючи деякі темні знамення, що їх зуміла побачити…
Але Гаррі слухав її не дуже уважно. Він раптом усвідомив, де саме вони стояли: праворуч висів гобелен з танцюючими тролями, а ліворуч тяглася та гладенька й не проникна ділянка кам'яної стіни, що приховувала…
Я - Пані професорко, ви намагалися зайти в кімнату на вимогу?
– …знаки, що ними мене було удостоєно… що? Очі в неї раптом забігали,
– У кімнату на вимогу, - повторив Гаррі.
– Ви намагалися туди потрапити?
– Я… ну… я й не знала, що учням про неї відомо…
– Не всім,- уточнив Гаррі.
– І що сталося? Ви закричали так… наче хтось на вас напав…
– Я… ну, - пробурмотіла професорка Трелоні, а тоді, мовби захищаючись, щільніше загорнулася в свої шалі й подивилася на нього неймовірно побільшеними очима.
– Я хотіла… е-е… покласти деякі… гм… особисті речі на зберігання в цій кімнаті… - І вона щось забурмотіла про «гидкі звинувачення».
– Ясно, - Гаррі глянув на пляшки з хересом.
– Але ви не змогли туди зайти, щоб їх там заховати?
Його це здивувало, адже для нього кімната, зрештою, таки відчинилася, коли він захотів сховати там книжку Напівкровного Принца.
– Ой, та зайшла я спокійно, - люто глянула на стіну професорка Трелоні -Але там уже хтось був.
– Хтось був?… А хто?-розхвилювався Гаррі.
– Хто там був?
– Гадки не маю, - професорку Трелоні трохи спантеличила Поттерова настирливість.
– Я зайшла в кімнату й почула там чийсь голос - а такого ще ні разу не бувало за всі ті роки, що я тут ховаю… тобто, що я користаюся цією кімнатою.
– Голос? І що він казав?
– Не знаю, чи він взагалі щось казав, - відповіла професорка Трелоні.
– Він просто… горлав.
– Горлав?
– Радісно, - додала вона. Гаррі дивився на неї уважно.
– То був чоловік чи жінка?
– Радше, чоловік.
– припустила професорка Трелоні.
– І він був радісний?
– Аж занадто, - презирливо пирхнула професорка Трелоні.
– Наче щось святкував?
– Безперечно.
– І що далі?…
– А тоді я гукнула: «Хто там?»