Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
– Я більше не бажаю говорити на цю тему.
Гаррі не посмів протестувати, побоюючись, що й так за йшов надто далеко і Дамблдор тепер його з собою не візьме, однак Дамблдор запитав:
– То ти хочеш зі мною?
– Так, - миттєво відповів Гаррі.
– Ну що ж, тоді слухай.
Дамблдор випростався на увесь свій зріст.
– Я беру тебе з однією умовою: ти повинен виконувати будь-яку мою команду негайно й без жодних запитань.
– Звичайно.
– Гаррі. зрозумій мене правильно. Я маю на увазі, що ти повинен виконувати навіть такі накази, як «біжи», «ховайся» чи «вертайся назад». Ти даєш мені слово?
– Я… так,
– Якщо я звелю тобі ховатися, ти це зробиш?
– Так.
– Якщо я звелю тобі тікати, ти підкоришся?
– Так.
– Якщо я звелю тобі покинути мене й рятуватися, - ти виконаєш мій наказ?
– я…
– Гаррі?
Вони якусь мить дивилися один на одного.
– Так, пане директоре.
– Дуже добре. Тоді біжи візьми плащ-невидимку, і за п'ять хвилин прошу чекати мене у вестибюлі.
Дамблдор відвернувся й визирнув з залитого призахідною загравою вікна; рубіново-червоне сонце палахкотіло над самісіньким обрієм. Гаррі швидко вийшов з кабінету і збіг по Гвинтових сходах. Він знав, що має робити.
Вбігши до вітальні, побачив там Рона й Герміону, що сиділи удвох.
– Що хотів Дамблдор?
– одразу запитала Герміона.
– Гаррі, з тобою все добре?
– стурбовано додала вона.
– Усе нормально, - кинув Гаррі, пролітаючи повз них. Він кинувся сходами нагору до своєї спальні, відкрив валізу, вийняв Карту Мародера та пару скручених клубочком шкарпеток. Тоді майнув донизу у вітальню і пригальмував біля Рона й Герміони, що сиділи ошелешені.
– Не маю часу, - видихнув Гаррі.
– Дамблдор сказав. щоб я взяв плащ-невидимку. Послухайте…
Він швидко переповів їм, куди вирушає й чому. Не зупинявся, коли злякано ойкала Герміона чи щось перепитував Рон; нехай потім самі обговорюють деталі.
– …тож бачите, що все це означає?
– поспіхом завершив розповідь Гаррі.
– Дамблдора сьогодні в школі не буде, і Мелфой знову спробує досягти того, що задумав. Ні, ви дослухайте!-сердито засичав він, бо й Рон, і Герміона вже роззявили роти.
– Я знаю, що це Мелфой святкував щось у кімнаті на вимогу. На, - тицьнув він Герміоні в руки Карту Мародера, - пильнуйте за ним і за Снейпом. Постарайтеся залучити ще когось із ДА. Герміоно, твій зв'язковий псевдоґалеон ще діє? Дамблдор каже, що в школі буде вжито додаткових заходів безпеки, але Снейп знатиме, які це заходи і як їх оминути… та він не здогадається, що ви будете за ним пильнувати.
– Гаррі… - почала було Герміона з круглими від страху очима.
– Ніколи сперечатися, - урвав Гаррі.
– І це теж візьми… - він кинув Ронові в руки шкарпетки.
– Дякую, - здивувався Рон, - Е-е… а навіщо мені шкарпетки?
– Тобі знадобиться те, що в них загорнуто, це фелікс-феліціс. Поділите на трьох - ви і Джіні. Попрощайтеся з нею від мене. Мушу бігти, Дамблдор уже чекає…
– Ні!
– вигукнула Герміона, коли збентежений Рон розгорнув шкарпетку з крихітною пляшечкою золотистого відвару.
– Нам воно не потрібне, бери краще ти, хтозна, з чим тобі там доведеться мати справу.
– Я не пропаду, я буду з Дамблдором, - заперечив Гаррі.
– Я хочу знати, що з вами все буде добре… та не дивися так, Герміоно! До зустрічі…
І він поспіхом виліз крізь отвір за портретом і побіг до вестибюлю.
Дамблдор уже чекав біля дубових вхідних дверей. Гаррі, хекаючи й тримаючись за бік, підбіг до нього.
– Накинь, будь ласка, плащ-невидимку,-звелів Дамблдор, зачекав, поки Гаррі це зробить, і сказав: -Дуже добре. То ходімо?
І Дамблдор негайно рушив кам'яними сходами. Його дорожній плащ ледь-ледь ворушився в застиглому літньому повітрі. Гаррі, накритий плащем-невидимкою, усе ще важко дихаючи й заливаючись потом, намагався не відставати.
– Пане професоре, а що подумають люди, побачивши. Що ви кудись ідете?-запитав Гаррі, маючи на увазі Мелфоя та Снейпа.
– Що я пішов у Гоґсмід випити чарочку, - безтурботно відповів Дамблдор.
– Я часом забігаю до Розмерти або відвідую «Кабанячу голову»… принаймні створюю таке враження. Так дуже непогано вдається замаскувати свій справжній маршрут.
Сутінки поступово густішали. Повітря просякло пахощами теплої трави, озерної води й диму з Геґрідової хатини. Важко було повірити, що попереду на них чекає щось небезпечне чи загрозливе.
– Пане професоре.
– тихенько запитав Гаррі, коли вдалині забовваніла брама, - ми будемо являтися?
– Так.
– підтвердив Дамблдор.
– Ти ж уже вмієш являтися?
– Так.
– сказав Гаррі, - Але ще не маю дозволу.
Він відчував, що краще казати правду; а що. як він усе зіпсує, опинившись за сотні миль від того місця, куди мав потрапити?
– Нічого, - заспокоїв його Дамблдор, - я ще раз тобі допоможу.
Вони вийшли з брами й завернули на присмеркову безлюдну дорогу до Гоґсміда. Швидко темніло, і коли вони дісталися Високої вулиці, була вже справжня ніч. У вікнах над крамничками мерехтіло світло, а коли вони підійшли до «Трьох мітел», то почули звідти пронизливий крик.
– …вимітайся!-кричала мадам Розмерта. виштовхуючи якогось чаклуна-нечупару.
– Ой, вітаю. Албусе… ти щось пізненько…
– Добрий вечір, Розмерто, добрий вечір… ти вже вибач, але я йду в «Кабанячу голову»… не ображайся, просто сьогодні хочеться спокійнішої обстановки.
За хвилину вони вже завернули за ріг у бічну вуличку, де порипувала вивіска з написом «Кабаняча голова», хоч вітерцю й не було. На відміну від «Трьох мітел», цей шинок, здавалося, був цілком порожній.
– Не треба туди заходити, - пробурмотів, озираючись, Дамблдор.
– Головне, щоб ніхто нас не побачив… а тепер, Гаррі, поклади долоню мені на руку. Не треба міцно хапатися, я тебе просто скеровуватиму. На рахунок три… Раз… два… три…
Гаррі перекрутився. Відразу з'явилося те жахливе відчуття, ніби його проштовхують крізь вузесеньку гумову трубку; він не міг дихати, все тіло страшенно стисло, і ось, коли він уже було подумав, що задихнеться, невидимі обручі ніби лопнули, і він тепер стояв у прохолодній темряві, вдихаючи на повні груди свіже солоне повітря.
– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ-
Печера
Повітря пахло сіллю, шелестіли хвилі, прохолодний вітерець куйовдив Гаррі волосся, коли він дивився на освітлене місячним сяйвом море й на всіяне зорями небо. Він стояв на високому виступі темної скелі, а внизу пінилася й вирувала вода. Він озирнувся. Ззаду нависала ще вища скеля, прямовисна, чорна й бездушна. Кілька величезних кам'яних уламків-таких, як той, де стояли Гаррі й Дамблдор - мабуть, колись давно відкололися від тієї скелі. Краєвид був похмурий і суворий; море й каміння, ніде ні дерева, ні землі, ні трави чи піску.