Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
– Відійди, Гаррі,-звелів Дамблдор.
Він підняв чарівну паличку і, тихенько щось бурмочучи, почав робити якісь складні рухи над поверхнею рідинні Нічого не сталося, хіба що рідина засяяла ще яскравіше. Гаррі мовчав як риба, доки Дамблдор працював, але за якийсь час директор опустив чарівну паличку, і Гаррі ви рішив, що вже можна говорити знову
– Пане директоре, ви думаєте, що горокракс там?
– О, так.
– Дамблдор уважніше придивився до чаші. Гаррі побачив у зеленій рідині перевернуте відображення його обличчя.
– Але як до нього добутися? У цю рідину не можна проникнути рукою, її не можна «щезнути», розділити, зачерпнути або відлити, а також не можна транс фігурувати, зачаклувати чи будь-яким іншим чином при мусити її змінитися.
Дамблдор автоматично підняв чарівну паличку, крутнув нею в повітрі й упіймав кришталевий келих, витворений з нічого.
– Я з цього можу зробити єдиний висновок-цю рідину треба випити.
– Що?
– очманів Гаррі.
– Ні!
– Думаю, що так: тільки випивши її, я зможу спорожнити чашу й побачити, що там на дні.
– А що. як… що. як це вас уб'є?
– Та я не думаю, що воно аж так подіє, - безтурботно сказав Дамблдор.
– Лорд Волдеморт навряд чи хотів убивати тих, хто досягне цього острова.
Гаррі не вірив власним вухам. Це що, чергове підтвердження божевільного Дамблдорового прагнення бачити в усіх щось позитивне?
– Пане директоре, - якомога розважливіше мовив Гаррі, - це ж Волдеморт…
– Вибач, Гаррі; я мав би сказати, що він навряд чи хотів би негайно вбивати тих, хто добереться до цього острова.
– виправився Дамблдор.
– Він волів би зали шати їх живими, аж доки з'ясується, як саме вони зуміли подолати стільки його перешкод, і, що найважливіше, чому це їм так заманулося спорожнити чашу. Не забувай, Лорд Волдеморт вірить, що ніхто, крім нього, не знає про його горокракси.
Гаррі хотів було сказати ще щось, але Дамблдор підняв руку, вимагаючи тиші. Він зосереджено дивився на смарагдову рідину й міркував.
– Безсумнівно, - сказав він нарешті, - ця рідина подіє так, щоб завадити мені взяти горокракс. Вона може мене спаралізувати, примусити забути, навіщо я сюди прибув, завдати такого болю, що я просто ошалію, чи ще якимось чином зробить мене недієздатним. У такому разі, Гаррі, простеж, щоб я випив усе до дна, навіть якщо доведеться рідину заливати в мене силою. Зрозумів?
їхні погляди перетнулися над чашею: двоє блідих облич, освітлених химерним зеленим сяйвом. Гаррі мовчав. Не вже саме для цього він і був сюди запрошений… щоб силою примусити Дамблдора випити рідину, яка може завдати йому нестерпного болю?
– Ти пам'ятаєш, - нагадав Дамблдор, - умови, на яких я взяв тебе з собою?
Гаррі завагався, дивлячись у сині очі, що стали зеленкуватими, віддзеркалюючи сяйво з чаші.
– А що. як…
– Ти поклявся виконувати будь-яку мою команду.
– Так. але…
– Я тебе попередив, що це може бути небезпечно?
– Так, - пробурмотів Гаррі, -але… -Тоді, -Дамблдор знову підтяг рукав, і підняв порожній келих, - виконуй мій наказ.
– Давайте я вип'ю замість вас,-у розпачі запропонував Гаррі.
– Я набагато старший, набагато розумніший і набагато менше цінний, - відказав Дамблдор.
– Питаю востаннє, Гаррі, ти даєш мені слово, що зробиш усе можливе, аби примусити мене випити це до дна?
– А чи можна…
– Даєш чи ні?
– Але…
– Твоє слово, Гаррі.
– Я… так, але…
Перш ніж Гаррі встиг заперечити, Дамблдор занурив кришталевого келиха в рідину. Якусь частку секунди Гаррі ще сподівався, що директор не зможе торкнутися келихом рідини, проте кришталь миттєво пронизав її поверхню; коли келих заповнився по вінця, Дамблдор підніс його до вуст
– За твоє здоров'я, Гаррі.
І він осушив келих. Гаррі перелякано дивився на нього, так міцно вчепившись за край чаші, що аж пальці заніміли.
– Пане професоре?
– стурбовано запитав він. коли Дамблдор поставив порожній келих.
– Як ви почуваєтесь?
Дамблдор із заплющеними очима захитав головою. Гаррі не знав, чи страждає директор від болю. Дамблдор ще раз наосліп зачерпнув келихом з чаші і знову випив.
У цілковитій тиші Дамблдор випив три повні келихи рідини. Надпивши з четвертого половину, він захитався й упав просто на чашу. Його очі були й досі заплющені, дихання важке.
– Пане професоре, - напруженим голосом запитав Гаррі,-ви мене чуєте?
Дамблдор не відповідав. Його обличчя смикнулося, ніби він міцно спав і бачив жахливий сон. Келих почав ви падати з рук; рідина з нього от-от мала вилитися. Гаррі простяг руку, схопив кришталеву посудину й притримав.
– Пане професоре, ви мене чуєте?
– голосно перепитав він, і його голос луною розлігся в печері.
Дамблдор важко зітхнув, а тоді заговорив голосом, якого Гаррі не впізнав, бо ще ніколи не чув, щоб Дамблдор був такий переляканий.
– Я не хочу… не примушуй мене…
Гаррі втупився в це поблідле обличчя, яке він так добре знав, з його гачкуватим носом та схожими на два півмісяці окулярами, й не знав, що робити.
– …не подобається… хочу зупинитися… - простогнав Дамблдор.
– Ви… вам не можна зупинятися, пане професоре, - вимовив Гаррі.
– Ви повинні випити все до дна, пам'ятаєте? Ви самі сказали, що повинні випити. Ось…
Ненавидячи самого себе, відчуваючи огиду до того, що робить. Гаррі силою приклав келиха Дамблдорові до рота й нахилив, щоб директор допив рідину.
– Ні… - захрипів Дамблдор, коли Гаррі знову зачерпнув келихом з чаші.
– Не хочу… не хочу… пусти мене…
– Усе гаразд, пане професоре, - примовляв Гаррі; рука в нього тремтіла.-Усе гаразд, я тут…