Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
– Ну, то роби, дорогенький, - лагідно сказав Дамблдор.
Запала тиша. Гаррі стояв, ув'язнений у власному невидимому й непорушному тілі й нашорошував вуха, щоб почути хоч якісь звуки віддаленої битви смертежерів, а Драко Мелфой нічого не робив, просто дивився на Албуса Дамблдора, котрий, як це не дивовижно, всміхнувся.
– Драко-Драко, ти ж не вбивця.
– Звідки ви знаєте?
– огризнувся Мелфой.
Він, мабуть, зрозумів, як по-дитячому прозвучали ці слова. Гаррі побачив, як Драко почервонів у зеленкуватому сяйві Мітки.
– Ви не знаєте, на що я здатний, - рішучішим тоном заявив Мелфой, - ви не знаєте, що я вже зробив!
– Та ні, знаю, - м'яко заперечив Дамблдор.
– Ти мало не вбив Кеті Бел і Рональда Візлі. Ти цілий рік відчай душно намагався вбити мене. Вибачай, Драко, але твої були надто кволі спроби… такі кволі, що я, чесно кажучи, не знаю, чи ти справді старався…
– Старався!
– спалахнув Мелфой.
– Я працював над цим цілий рік і сьогодні…
Десь далеко в замку Гаррі почув приглушений крик. Мелфой заціпенів і озирнувся.
– Хтось там непогано б'ється, - буденним тоном зауважив Дамблдор.
– Але ти щось казав… ага, ніби ти спромігся завести в мою школу смертежерів, хоч я, зізнаюся, вважав, що це неможливо… то як це тобі вдалося?
Але Мелфой нічого не відповідав: він прислухався, що відбувалося внизу, і, здається, завмер так само, як і Гаррі.
– Може, й далі роби свою справу сам?
– запропонував Дамблдор.
– Що, як твою підтримку затримала моя охорона? Ти вже, мабуть, здогадався, що тут сьогодні є й члени Ордену Фенікса. Втім, навіщо тобі чиясь допомога… я без чарівної палички… і не можу захиститися.
Мелфой і далі тільки дивився.
– Розумію.
– лагідно сказав Дамблдор, коли Мелфой так і не поворухнувся і не промовив ні слова.
– Без них ти боїшся діяти.
– Я не боюся, блін!
– гаркнув Мелфой, хоч і далі не робив ані найменшої спроби завдати Дамблдорові хоч якоїсь шкоди.
– Це вам треба боятися!
– Чому це? Не думаю, Драко, що ти мене вб'єш. Убивати не так легко, як може здатися наївним людям… тож розкажи, поки чекаємо твоїх друзів… як ти їх сюди провів? Ти, мабуть, довго розробляв плани, як це зробити.
Мелфой мав такий вигляд, ніби ледве стримувався, щоб не закричати чи не виблювати. Він ковтнув слину й кілька разів набрав повні груди повітря, люто зиркаючи на Дамблдора й цілячись чарівною паличкою прямісінько йому в серце. Тоді, ніби не в змозі себе контролювати, сказав:
– Я відремонтував оту поламану щезальну шафу, що нею роками ніхто не користувався. Карочє, ту, в якій торік зник Монтеґю.
– Ага-а-а.
Дамблдор чи то зітхнув, чи застогнав. На мить він за плющив очі.
– Це розумно… їх, якщо не помиляюся, дві?
– Друга в «Борджина й Беркса»,-підтвердив Мелфой.
– А між ними є, тіпа, перехід. Карочє, Монтеґю мені розказав, що коли він застряг у гоґвортській шафі, то був у якомусь, тіпа, забутті, але іноді чув, що діється в школі, а іноді - що діється в крамниці; так. наче шафа мандрувала поміж ними, але ніхто не чув його самого… карочє, пізніше він зумів вирватися звідти, бо явився, хоч ніколи не складав іспиту. Трохи не вмер від цього. Усі думали, що це класна пригода, лише я один врубався, що це означає., навіть Борджин цього не втямив… карочє. лише я зрозумів, що можна проникнути в школу за допомогою цих шаф, якщо полагодити ту, що була поламана.
– Дуже добре.
– пробурмотів Дамблдор.
– Отже, смертежери проникли від «Борджина й Беркса» в школу, щоб тобі допомогти… розумний план, дуже розумний план… і, як ти вже казав, просто в мене під носом…
– Так, - підтвердив Мелфой, який, як це не дивно, ніби набрався відваги й спокою завдяки Дамблдоровій похвалі.
– Саме так!
– Але бувало й таке, - вів далі Дамблдор.
– Коли ти не був певний, чи зумієш відремонтувати ту шафу, правда? І тоді ти вдавався до таких грубих і непродуманих дій, як посилання мені заклятого намиста, яке в результаті потрапило в інші руки… або отруєння медівки, хоча ймовірність, що саме я її вип'ю, була просто мізерна…
– Але ж ви так і не зрозуміли, хто це все робив!
– глузливо вишкірився Мелфой, тоді як Дамблдор трохи сповз по стіні, не маючи, мабуть, сили триматися на ногах, а Гаррі німо й марно намагався визволитися від закляття, що його спаралізувало.
– Та ні, чесно кажучи, збагнув,-заперечив Дамблдор.
– Я не сумнівався, що це був ти.
– Чого ж ви тоді мене не зупинили?
– запитав Мелфой.
– Я, Драко, намагався. Професор Снейп пильнував за тобою, виконуючи мої накази…
– Він не виконував ваші накази, він пообіцяв моїй матері…
– Авжеж, Драко, він тобі це казав, але…
– Він подвійний агент, старий дурню, він не працював на вас - карочє, вам тільки так здавалося!
– У цьому наші погляди, Драко, мабуть, розходяться. Так сталося, що я довіряю професорові Снейпу…
– Ну, то ви вже втрачаєте нюх!
– вишкірив зуби Мелфой.
– Снейп постійно пропонував мені свою допомогу… карочє, хотів привласнити собі всю славу… хотів підключитися до дій… «Що ти робиш? Нащо ти підкинув намисто, це було безглуздо, все могло б зірватися…»Але я йому не сказав, що робив у кімнаті на вимогу. Карочє, завтра він прокинеться, а все вже буде закінчено, і він більше не буде улюбленцем Темного Лорда, він буде ніхто порівняно зі мною! Нуль!
– Це дуже добре, - лагідно сказав Дамблдор.
– Нам усім подобається, коли належно оцінюють нашу важку працю… але ти однак не зміг би обійтися без спільника… хтось мусив бути в Гоґсміді, щоб підкинути Кеті те… те… ага-а-а…
Дамблдор знову заплющив очі й клюнув носом, ніби задрімав.
– …авжеж… Розмерта. Давно вона заклята «Імперіусом»?
– Нарешті врубалися?-насмішкувато спитав Мелфой. Знизу знову долинув крик, тепер голосніший. Мелфой нервово озирнувся, а тоді знову глянув на Дамблдора, що провадив далі: