Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
Але тут у темряві спалахнув вогонь: багряно-золотисте вогненне кільце оточило острівець. Інферії, що так міцно тримали Гаррі, похилилися й послабили хватку; вони не наважувалися пройти крізь полум'я, щоб дістатися до води. Вони випустили з рук Гаррі; він упав додолу, спробував устати, послизнувся на камені й знову впав, подряпавши руки, але відразу схопився на ноги, підняв чарівну паличку й роззирнувся.
Дамблдор знову стояв на ногах-блідий, як і ті інферії, що його оточували, але вищий за них усіх, і в очах його палав вогонь; його чарівна паличка стриміла, наче смолоскип, з її кінчика вивергалося полум'я, що, наче широченний аркан, оповивало всіх теплом. Інферії натикалися одне на одного, намагаючись наосліп вивільнитися з вогню, що обклав їх зусібіч…
Дамблдор підчепив з дна кам'яної чаші медальйон і за ховав собі в мантію. Мовчки показав Гаррі, щоб той піді йшов ближче. Ошалілі від полум'я інферії, здається, не усвідомлювали, що вислизає їхня здобич, а Дамблдор вів Гаррі назад до човна, і вогняне кільце рухалося разом з ними, огортаючи їх, а збиті з пантелику інферії супроводжували їх аж до води, радо занурюючись назад у її темні глибини.
Гаррі, що трусився з голови до ніг, на якусь мить було подумав, що Дамблдор не зможе залізти в човник, намагаючись це зробити, директор захитався; здається, всю свою силу він витрачав на те, щоб навколо них палахкотіло кільце захисного вогню. Гаррі підхопив його й допоміг сісти. Щойно вони втислися в човник, як той почав рухатися по темній воді від острівця, оточеного вогняним кільцем, а інферії, що ними озеро аж кишіло, здається, вже не наважувалися виринати на поверхню.
– Пане директоре, - важко дихаючи, почав виправдовуватися Гаррі, - я забув… про вогонь… вони насувалися на мене, і я запанікував…
– Цілком зрозуміло, - пробурмотів Дамблдор. Гаррі занепокоївся, почувши, як ослаб директорів голос.
Човен ударився об берег, Гаррі вистрибнув і негайно обернувся, щоб допомогти Дамблдорові. Щойно Дамблдор ступив на берег, його рука з чарівною паличкою без сило повисла; вогненне кільце зникло, проте інферії вже не виринали з води. Човник пішов під воду; його ланцюг, брязкаючи й дзенькаючи, по-зміїному зісковзнув углиб озера. Дамблдор тяжко зітхнув і притулився до стіни печери.
– Я так ослаб… - прошепотів він.
– Не хвилюйтеся, пане директоре, - відразу почав його заспокоювати Гаррі, стурбований неймовірною Дамблдоровою блідістю і виснаженим виглядом.
– Не хвилюйте ся, ми зараз звідси виберемося… спирайтеся на мене, пане директоре…
Гаррі поклав здорову Дамблдорову руку собі на плече і, згинаючись під вагою його тіла, повів директора вздовж берега.
– Захист був… що не кажи… добре продуманий, -ледь чутно проказав Дамблдор.
– Один би з цим не впорав ся… Гаррі, ти добре себе проявив, дуже добре…
– Не треба тепер говорити,-попросив Гаррі, наляканий тим, як Дамблдор ковтає слова і ледве волочить ноги, - побережіть енергію, пане директоре… ми скоро звідси виберемося…
– Прохід крізь арку знову буде замурований… візьми мій ніж…
– Немає потреби, я подряпався на камінні, - заперечив Гаррі, -лише скажіть, де…
– Отут…
Гаррі потерся об каміння роздряпаною рукою - отримавши свою криваву пожертву, арка негайно проявилася. Вони перейшли зовнішню печеру, й Гаррі допоміг Дамблдорові зійти в крижану морську воду, що заповнювала розколину в скелі.
– Усе буде добре, пане директоре, - знову й знову при мовляв Гаррі, стривожений Дамблдоровою мовчанкою ще більше, ніж його ослаблим голосом.
– Уже недалечко… я зможу явити нас обох назад… не хвилюйтеся…
– Я й не хвилююся, Гаррі, - незважаючи на крижану воду, трохи впевненіше промовив Дамблдор.
– Я ж з тобою.
– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ-
Пронизана блискавкою вежа
Коли вони випливли під зоряне небо, Гаррі висадив Дамблдора на найближчий валун, а тоді поставив його на ноги. Мокрий і тремтячий, згинаючись під Дамблдоровою вагою, Гаррі, як ніколи в житті, зосередився на місці їхнього призначення - Гоґсміді. Заплющив очі, з усієї сили вчепився в Дамблдорову руку, а тоді ступив крок і відчув, як його жахливо стисло зусібіч.
Він зрозумів, що все вдалося, ще не розплющивши очей: зник запах солі й морський бриз. Вони з Дамблдором стояли в темряві, тремтячи й стікаючи водою, посеред Високої вулиці в Гоґсміді. На якусь жахливу мить Гаррі уявилося, що з-поза крамничок до них підкрадаються нові інферії, але він кліпнув і побачив, що ніде нічого не ворушиться; усе застигло в цілковитій темряві, яку трохи розсіювали кілька вуличних ліхтарів та вікна верхніх по верхів.
– Нам усе вдалося, пане професоре!
– через силу про шепотів Гаррі; він раптом відчув пекучий біль у грудях.
– Вдалося! Ми здобули горокракс!
Дамблдор біля нього похитнувся. Спочатку Гаррі було подумав, що Дамблдор не втримався на ногах після його ще не дуже вправного явлення, а тоді побачив директорове обличчя, ще блідіше у тьмяному світлі ліхтаря.
– Пане директоре, з вами все гаразд?
– Бувало й краще, - ледь чутно промовив Дамблдор, хоч кутики його вуст і сіпнулися в спробі усмішки.
– Та юшка… не дуже корисна для здоров'я…
І на превеликий жах Гаррі Дамблдор повалився на землю.
– Пане директоре… усе гаразд, пане директоре, з вами все буде добре, не хвилюйтеся…
Гаррі у відчаї роззирнувся, шукаючи допомоги, проте навколо не було ні душі, і він подумав, що треба негайно доставити Дамблдора до шкільної лікарні.
– Треба добратися до школи… до мадам Помфрі…
– Ні, - заперечив Дамблдор.
– Мені… потрібен професор Снейп… але я… далеко не зайду…
– Ясно… послухайте… я зараз постукаю в двері, знайду, де вас залишити… а тоді побіжу по мадам…
– Северус, - чітко вимовив Дамблдор.
– Мені потрібен Северус…
– Добре, хай буде Северус… але я залишу вас на мить, щоб…
І тут Гаррі почув швидкі кроки. Його серце підскочило в грудях: хтось їх побачив, хтось знає, що їм потрібна допомога… він озирнувся й побачив мадам Розмерту, що поспішала до них темною вуличкою в пухнастих пантофлях і в шовковому халаті, розшитому драконами.
– Я бачила, як ви явилися, коли засувала у спальні штори! Ой, лишенько, я й не знала, що… а що з Албусом?