Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
– Припини це, припини.
– стогнав Дамблдор.
– Так… так, зараз усе припиниться, - збрехав Гаррі і перехилив келиху роззявлений Дамблдорів рот.
Дамблдор закричав: його крик луною розлігся по величезній печері й понад мертвотною чорною водою.
– Ні, ні, ні… не треба… я не можу… не можу, не силуй мене, не хочу…
– Усе гаразд, пане професоре, усе добре!
– примовляв Гаррі. а руки в нього так тремтіли, що він ледве зміг за черпнути шостий келих; чаша була вже напівпорожня.
– Нічого з вами не діється, ви в безпеці, це все несправжнє, клянуся, що це несправжнє… випийте ще, нате, випий те…
І Дамблдор
– Я сам винен, я сам винен, - ридав він, - перестань, припини це все, я знаю, що я помилився, ох, благаю, перестань, я більше ніколи-ніколи…
– Випийте, пане професоре, і все припиниться, - сказав Гаррі надтріснутим голосом, перехиляючи Дамблдорові в рота сьомий келих.
Дамблдор припав до землі й зіщулився, неначе його оточили невидимі кати; махнув рукою, мало не вибивши з тремтячої долоні Гаррі знову наповненого келиха, й за стогнав:
– Не зашкодь їм, не зашкодь їм, прошу тебе, прошу, це моя вина, краще мені завдай болю…
– Нате, випийте, випийте, вам стане краще, -у відчаї лепетав Гаррі, і Дамблдор знову йому підкорився, роззявивши рота, хоч очі все одно не розплющував і тремтів усім тілом.
Аж ось він упав долілиць, кричучи й б'ючи кулаками по землі, поки Гаррі наповнював дев'ятий келих.
– Прошу, прошу, прошу, ні… тільки не це, не це, я зроблю все, що завгодно…
– Просто випийте, пане професоре, просто випийте… Дамблдор випив, наче дитина, що вмирає зі спраги, але
щойно допив, як знову заволав, немовби його нутрощі горіли вогнем…
– Годі вже, будь ласка, годі…
Гаррі зачерпнув десятого келиха й відчув, як кришталь черкнув по дну чаші.
– Уже скоро, пане професоре, випийте це, випийте…
Він підтримав Дамблдора за плечі, і Дамблдор знову ви пив келих: Гаррі вкотре зачерпнув, і Дамблдор застогнав ще стражденніше, ніж досі:
– Я хочу вмерти! Я хочу вмерти! Припини це, припини, я хочу вмерти!
– Випийте, пане професоре, випийте… Дамблдор випив і відразу заголосив: -УБИЙ МЕНЕ!
– Нате… це допоможе!
– мало не задихнувся Гаррі.
– Випийте ще… зараз усе закінчиться… все закінчиться!
Дамблдор пожадливо припав до келиха, випив його до останньої краплини, а тоді нестямно захрипів і долілиць повалився на землю.
– Ні!
– крикнув Гаррі, що збирався вже знову наповнювати келих, але впустив посудину в чашу, кинувся до Дамблдора й перевернув його на спину; Дамблдорові окуляри збилися набік, рот був роззявлений, а очі заплющені.
– Ні, - почав трясти його Гаррі, - ні, ви не вмерли, ви ж казали, що це не отрута, отямтеся, отямтеся… Ренервате!-вигукнув він, скеровуючи чарівну паличку на Дамблдорові груди; спалахнуло червоне сяйво, але нічого не сталося.
– Рєнервате… пане директоре… благаю…
Дамблдорові вії здригнулися; серце в Гаррі ледь не вискочило з грудей.
– Пане директоре, ви?…
– Води, - прохрипів Дамблдор.
– Води, - задихано повторив Гаррі, -…зараз…
Він зірвався на ноги, схопив келиха, що лежав у чаші, і майже не звернув уваги на золотий медальйон, що лежав на дні.
– Аґваменті!-крикнув він, тицьнувши в келих чарівною паличкою.
Келих наповнився прозорою водою; Гаррі впав навколішки біля Дамблдора, підняв йому голову й підставив келих до вуст… але той був порожній. Дамблдор захрипів і почав задихатися.
– Але ж тут була… стривайте… Аґваменті!
– знову вигукнув Гаррі, націлившись чарівною паличкою на келих. І знову на якусь секунду в ньому блиснула чистісінька вода, але щойно келих наблизився до Дамблдорових уст, як вона миттю зникла.
– Пане директоре, я зараз, я зараз!-у відчаї белькотів Гаррі, хоч і не думав, що Дамблдор його чує; той повалився на бік, хрипів і судомно хапав ротом повітря, наче в перед смертній агонії.- Аґваменті… Аґваменті… АҐВАМЕНТІ!
Келих наповнився і знову спорожнів. Аж ось Дамблдорове дихання почало затихати. У голові в Гаррі все пере плуталося від паніки, він інстинктивно вловив, що залишався один-єдиний шлях здобути воду, бо так задумав Волдеморт…
Він кинувся до самого краєчка каменя й занурив келих в озеро, наповнивши його по самісінькі вінця крижаною водою, що вже не зникала.
– Пане директоре… нате!
– загорлав Гаррі й незграбно вилив воду Дамблдорові на обличчя.
Нічого кращого він і не міг зробити, бо та його рука, в якій не було келиха, раптом закрижаніла, але не від холоду води. За зап'ястя його вхопили білі слизькі пальці, а істота, котрій вони належали, помалу стягала хлопця з каменя. Поверхня озера вже не була гладенька, як дзеркало; вона пінилася, і скрізь, куди не глянь, з води вигулькували білі голови й руки-чоловіки, жінки й діти з запалими, невидющими очима сунули до острова: армія мерців, що піднімалася з чорної води.
– Петрифікус Тоталус!
– зарепетував Гаррі, чіпляючись за гладеньку мокру поверхню острівця, й одночасно Цілячись чарівною паличкою в інферія, що вчепився йо му в руку: той відпустив руку й шубовснув у воду. Гаррі ледве звівся на ноги; проте нові й нові інферії дряпалися на острів, хапаючись кістлявими руками за слизьку поверхню, витріщаючи на нього свої сліпі, осклілі очі, тягнучи за собою мокре лахміття, ошкіряючи свої гнилі зуби.
– Петрифікус Тоталус!-заревів Гаррі знову, відступаючи назад і батожачи повітря чарівною паличкою; шестеро чи семеро з них повалилися, але на нього вже насувалися інші.
– Імпедімента! Зв'язатус!
Деякі заточилися, одного чи двох обв'язали мотузки, але ті, що лізли на острів ззаду, просто переступали через них або й затоптували. І далі розрізаючи повітря чарівною паличкою, Гаррі заволав: - СЕКТУМСЕМПРА!
Та хоч у їхньому вологому лахмітті та крижаній шкірі й з'являлися діри, з цих ран не бризкала кров, бо в них її просто не було: вони сунули далі, нічого не відчуваючи, тягнучи до нього висохлі руки, а він задкував од них, поки не відчув, що його і ззаду охопили руки, - тонкі, безплотні й холодні, наче смерть, і ось його ноги відірвалися від землі, бо почвари підняли його вгору й понесли, не ухильно й невідворотно, до води, і він знав, що порятунку вже немає, що його втоплять і він стане ще одним мертвим охоронцем частки розшматованої Волдемортової душі…