Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
– Отже, бідолашну Розмерту присилували прокрастися у власний туалет і передати намисто будь-якій гоґвортській учениці, що зайде туди сама? А отруєна медівка… Природно, Розмерта отруїла її ще перед тим, як відіслала пляшку Слизорогові, думаючи, що то різдвяний гостинець для мене… Дуже майстерно… дуже майстерно… бідолаха містер Філч не додумався перевірити Розмертину пляшку… А скажи, як ти підтримував з Розмертою зв'язок? Я думав, що ми контролюємо всі засоби зв'язку в школі й поза нею.
– Зачакловані монети, - пояснив Мелфой, ніби його хтось примушував говорити, хоч та його рука, що тримала чарівну паличку, страшенно тремтіла.
– У мене була одна, а в неї інша, і я міг відсилати їй вістки…
– Чи ж це не той самий таємний засіб спілкування, що ним користувалася торік група з назвою «Дамблдорова Армія»?
– поцікавився Дамблдор. Його голос був легкий і безтурботний, але Гаррі помітив, що він ще на кілька сантиметрів сповз по стіні вниз.
– Так, цю ідейку я позичив у них, - зізнався, криво посміхаючись, Мелфой.
– А ідею з отруєнням меду я взяв у тієї бруднокровки Ґрейнджер, карочє, я почув, як вона тринділа в бібліотеці, що Філч не розпізнає настійок…
– Прошу не вживати у моїй присутності таких образливих слів, - сказав Дамблдор.
Мелфой хрипко розреготався.
– Вас, тіпа, ще турбує, чи я казатиму «бруднокровка», коли я вас ось-ось уб'ю?
– Так, мене це турбує, - сказав Дамблдор, а Гаррі помітив, як він намагається втриматися на ногах, що почали вже роз'їжджатися.
– А щодо твого наміру мене вбити, то ти, Драко, мав для цього вже кілька довжелезних хвилин. Ми тут зовсім самі. Я беззахисний, як ти не міг і мріяти, а ти й досі так нічого й не вчинив…
Мелфоєві губи скривилися, наче він покуштував чогось дуже гіркого.
– Тепер про цю ніч, - вів далі Дамблдор, - я трохи здивований, як усе це сталося… ти знав, що мене не буде в школі?… Ну, звісно, - відповів він сам собі, - Розмерта бачила, що я кудись подався, й дала тобі знати за допомогою тих дотепних монет…
– Саме так, - підтвердив Мелфой.
– Але вона сказала, що ви пішли, тіпа, перехилити чарочку, а тоді повернетесь…
– Я й справді перехилив чарочку… і повернувся… певною мірою, - пробурмотів Дамблдор.
– То ти вирішив улаштувати мені пастку?
– Карочє, ми вирішили вичаклувати над вежею Чорну мітку, щоб ви примчали сюди перевіряти, кого тут, тіпа, вбили, - пояснив Мелфой.
– І це вдалося!
– І так, і ні… - зазначив Дамблдор.
– Але чи маю я тоді робити висновок, що тут нікого не вбито?
– Хтось, тіпа, вмер, - Мелфоїв голос прозвучав на цілу октаву вище за звичайний його регістр.
– Хтось із ваших… не знаю хто, бо темно було… карочє, я переступив через тіло… я мав би чекати тут, коли ви повернетесь, якби не втрутився отой ваш фенікс…
– Так, вони це полюбляють, - визнав Дамблдор.
Знизу долинув гуркіт і крики, ще голосніші, ніж досі; здавалося, битва точиться вже на самих гвинтових сходах, що ведуть туди, де стояли Дамблдор, Мелфой і Гаррі. Серце Гаррі закалатало в його невидимих грудях… хтось помер… Мелфой переступив через тіло… Хто ж то був?
– Так чи так, а в нас лишилося мало часу, - сказав Дамблдор.
– Отож, Драко, спробуймо знайти для тебе вихід.
– Для мене вихід?!
– обурився Мелфой.
– Я, блін. стою тут з чарівною паличкою… та я вас зараз уб'ю…
– Хлопче, не блефуй. Якби ти збирався мене вбити, ти зробив би це відразу, коли мене роззброїв, а не почав би ці милі балачки про засоби й методи.
– Карочє, я не маю іншого виходу!
– зненацька побілів, як і Дамблдор, Мелфой.
– Я мушу це зробити! Він мене вб'є! Повбиває всіх моїх рідних!
– Я розумію всю складність твого становища, - сказав Дамблдор.
– Інакше б я одразу став на твоєму шляху. Просто я знав, що тобі кінець, якщо Лорд Волдеморт зрозуміє, що я тебе запідозрив.
Мелфой аж зіщулився, почувши це ім'я.
– Я не хотів говорити з тобою про завдання, яке він тобі доручив, бо він міг застосувати проти тебе виманологію, - вів далі Дамблдор.
– А тепер ми нарешті можемо поговорити відверто… не було завдано ніяких збитків, ти нікому не заподіяв шкоди, на твоє превелике щастя, усі твої ненавмисні жертви вижили… Драко, я можу тобі допомогти.
– Не можете, - заперечив Мелфой, а його рука з чарівною паличкою шалено тряслась.
– Ніхто не може. Він наказав мені це зробити, а інакше він мене вб'є. Я не маю вибору.
– Перейди на наш бік, Драко, і ми заховаємо тебе надійніше, ніж ти можеш собі уявити. Ба навіть більше, я сьогодні пошлю членів Ордену до твоєї матері, щоб її теж заховали. Твій батько зараз сидить у Азкабані і йому ніщо не загрожує… коли настане час, ми оборонимо і його… перейди на наш бік, Драко… ти ж не вбивця… Мелфой дивився на Дамблдора.
– Але ж я так далеко зайшов, - задумливо проказав він.
– Усі думали, що я загину, а я тут… і ви в моїх руках… я маю чарівну паличку… ви від мене залежні…
– Ні, Драко, - спокійно заперечив Дамблдор.
– Тут зараз усе залежить тільки від мене, а не від тебе.
Мелфой не відповів. Він хапав ротом повітря, рука з чарівного паличкою не переставала трястися. Гаррі здалося, що вона ледь-ледь опустилася…
Та несподівано на сходах загриміли кроки, а ще за секунду Мелфоя відштовхнули з дороги чотири постаті в темних плащах, що вирвалися з дверей до фортечних валів. Знерухомлений Гаррі з жахом дивився на цих чотирьох: схоже, смертежери взяли таки гору в битві, що лютувала внизу.