Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
– Ніби не так і зле, - з надією вимовив трохи згодом Геґрід, дивлячись на руїни, з яких снувався дим.
– Ніц такого, що Дамблдор не зміг би полагодити…
Гаррі аж скрутився від пекучого болю, почувши це ім'я. Навколо було тихо і спокійно, а зсередини його гриз жах.
– Геґріде…
– Я си зв'язував лапки кільком посіпачкам, коли зачув, як вони наближаються, - сумно пробурмотів Геґрід, не зводячи очей зі своєї зруйнованої хижі.
– Йой, бідачки, та ж вони, либонь, згоріли до гілочок…
– Геґріде…
– Та що сталоси, Гаррі? Я тілько уздрів тих смертежерів, що бігли від замку, але чого з ними біг Снейп, шляк би їх трафив? Де він подівся… доганяє їх?
– Він… - Гаррі мусив прокашлятися; горло було сухе від переживань та диму.
– Геґріде, він убив…
– Убив?-голосно перепитав Геґрід, дивлячись на Гаррі.
– Снейп убив? Йой, Гаррі, та що ти таке кажеш?
– Дамблдора,-прохрипів Гаррі.
– Снейп убив… Дамблдора.
Геґрід дивився на нього й нічого не розумів, судячи з тієї частини його обличчя, яку можна було розгледіти.
– Що з Дамблдором, Гаррі?
– Він мертвий. Снейп його вбив…
– Йой, не кажи такого, - грубо крикнув Геґрід.
– Снейп убив Дамблдора… Гаррі, ти що - здурів? Що ти таке кажеш?
– Я бачив, як це сталося.
– Не міг ти бачити.
– Я бачив, Геґріде.
Геґрід похитав головою; він поглядав з недовірою, але співчутливо, і Гаррі розумів, що Геґрід собі думав, ніби Гаррі дістав дуже сильний удар по голові, забив собі па мороки, чи, можливо, постраждав від закляття…
– Я си гадаю, що Дамблдор просто звелів Снейпові піти з тими смертежерами, - впевнено сказав Геґрід.
– Мабуть, він і далі має маскуватися. Слухай, треба завести тебе до школи. Ходім, Гаррі…
Гаррі й не намагався сперечатися чи щось пояснювати. Його ще й досі тіпало. Геґрід швидко й сам про все довідається, дуже швидко…
Вони пішли до замку, і Гаррі побачив у багатьох вікнах світло. Він чудово уявляв, що там діється: учні, мабуть, ходять з кімнати в кімнату розповідають, що тут були смертежери, що над Гоґвортсом сяє Мітка, що, отже, когось убили…
Дубові вхідні двері були відчинені, і світло зсередини заливало доріжку й галявину. Сходами повільно й невпевнено спускалися учні в піжамах, нервово шукаючи слідів перебування тут смертежерів. що давно повтікали в темряву ночі. А Гаррі не зводив очей з кутка подвір'я під найвищою вежею. Йому здалося, що він бачить на траві чорне скоцюрблене тіло, хоч він був ще надто далеко і бачити нічого не міг. До місця, де мав би лежати Дамблдор, сходилися люди.
– На що вони там дивляться?
– здивувався Геґрід, коли вони з Гаррі підійшли до входу в замок і Іклань тісніше притулився до їхніх ніг.
– Йой, а що то там си лежить на траві?
– різко додав Геґрід. вказуючи на підніжжя астрономічної вежі, де вже зібрався невеличкий натовп.
– Видиш, Гаррі? Отамечки, просто від вежею? Під самою Міткою… йой… невже то могли викинути?…
Геґрід замовк, не в змозі висловити вголос страшну думку. Гаррі йшов біля нього, відчуваючи, як болять і печуть йому лице й ноги в тих місцях, куди за минулі півгодини влучали різноманітні закляття, хоч це відчуття було якось дивно відсторонене, ніби від цих ран страждав хтось інший, а не він. Реальним і невідворотнім був тільки жах, що стискав груди…
Він пройшов з Геґрідом, наче уві сні, крізь юрбу до самої середини, де приголомшені учні й викладачі залишили вільний проміжок.
Гаррі почув, як Геґрід застогнав з болючого потрясіння, але не зупинився і помалу йшов далі. Нарешті дійшов до Дамблдора й припав біля нього до землі.
Що немає найменшої надії, Гаррі зрозумів ще тоді, як ослабло закляття-тілов'яз, наслане на нього Дамблдором, бо знав, що воно слабне тільки тоді, як той, хто його наслав, гине сам; проте все одно ніяк не можна було звикнути до думки, що ось він лежить мертвий, розпростертий, мов підбитий орел - найвидатніший чаклун, якого він будь-коли зустрічав.
Очі в Дамблдора були заплющені. Якби не дивно вигнуті руки й ноги, можна було б подумати, що він спить. Гаррі простяг руку, поправив на гачкуватому носі схожі на два півмісяці окуляри й витер рукавом цівочку крові на його вустах. Потім подивився на мудре старе обличчя й спробував увібрати в себе цю страшну й незбагненну правду: Дамблдор уже ніколи з ним не заговорить, уже нічим не зможе йому допомогти…
У натовпі за спиною в Гаррі ледь чутно перемовлялися. Минула, здається, вічність, доки він зрозумів, що його коліно впирається у щось тверде. Він опустив очі.
З Дамблдорової кишені випав медальйон, який вони зуміли викрасти багато годин тому. Від удару об землю він розкрився. І хоч Гаррі просто неспроможний уже був відчувати потрясіння, жах чи смуток, такий він був ними переповнений, проте одразу, піднявши медальйон, він збагнув - щось не так…
Покрутив медальйон у руках. Це не був такий великий медальйон, як той, що вони бачили в ситі спогадів; на ньому не було ніяких позначок, не було літери «С» із завитками - знаку, що буцімто належав Слизеринові. Ба більше, там узагалі нічого не було всередині, крім складеного вдвоє клаптика пергаменту, ввіпхнутого туди, де мав бути чийсь портретик.
Механічно, не тямлячи, що робить, Гаррі витяг цей клаптик, розгорнув і прочитав у світлі численних чарівних паличок, що горіли за його спиною:
Темному Лордові
Я знаю, що помру задовго до того, як ти це прочитаєш,
але ти маєш знати, що це я розкрив твою таємницю.
Я викрав справжній горокракс і маю намір
негайно його знищити.
Я дивлюся в обличчя смерті з надією,
що коли ти зустрінеш гідного супротивника,
то знову будеш смертним.
Р.А.Б.
Гаррі не знав і не хотів знати, що означає ця записка. Тільки одне мало значення: це не був горокракс. Дамблдор позбавив себе сили, випивши ту жахливу рідину на марне. Гаррі зібгав пергамент у руці, очі запекло від сліз, а в нього за спиною завив Іклань.