Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
– А я тобі казав уже мільйон разів,
– відповів Люпин, уникаючи її погляду і дивлячись у підлогу, - що я для тебе надто старий, і вбогий… і небезпечний…
– Ремусе, я завжди казала, що ця твоя позиція просто сміховинна, - втрутилася місіс Візлі, визираючи з-за плеча Флер і поплескуючи її по спині.
– Нічого не сміховинна, - наполягав на своєму Люпин.
– Тонкс заслуговує молодого й дужого.
– Але ж вона хоче тебе, -ледь-ледь усміхнувся містер Візлі.
– До того ж, Ремусе, молоді й дужі чоловіки не завжди такими залишаються.
– Він засмучено показав на свого сина, що лежав між ними.
– Зараз… не час це обговорювати, - відповів Люпин і збентежено озирнувся, намагаючись ні на кого не дивитися.
– Дамблдор помер…
– Дамблдор був би просто щасливий, якби знав, що в світі стало хоч на крихту більше любові, - зронила професорка Макґонеґел, і тут знову відчинилися двері й уві йшов Геґрід.
Ті місця його обличчя, що не заросли волоссям та бородою, були вогкі й напухлі; він здригався від ридань, три маючи в руці свою плямисту хустинку-як-скатертинку.
– Я… я си все зробив, пані професорко, - ледве вимовив він.
– 3-забрав його. Професорка Спраут повкладала діточок у ліжка. Професор Флитвік ще си лежить, але каже, що з ним усьо буде файно, а професор Слизоріг просив переказати, що міністерство вже поінформоване.
– Дякую, Геґріде, - сказала професорка Макґонеґел, негайно вставши й обвівши поглядом усіх, хто зібрався навколо Біллового ліжка.
– Мушу зустріти представників міністерства, коли вони сюди прибудуть. Геґріде, передай вихователям гуртожитків… Слизоріг хай представляє Слизерин… що я негайно хочу їх бачити у своєму кабінеті. Ти теж приходь.
Геґрід кивнув, розвернувся й почовгав з палати, а Макґонеґел подивилася на Гаррі.
– Гаррі, перед зустріччю з ними, я хотіла б поговорити з тобою. Ходімо…
Гаррі встав, пробурмотів Ронові, Джіні й Герміоні: «Бувайте», - і вийшов за професоркою Макґонеґел з палати. У коридорах було безлюдно й тихо, і лише вдалині лунала пісня фенікса.
Минуло кілька хвилин, перш ніж Гаррі збагнув, що вони йдуть не до кабінету професорки Макґонеґел, а до Дамблдорового кабінету, а ще за кілька секунд він усвідомив, що й справді - вона ж була заступницею директора… отже, зараз вона директорка… тому той кабінет з гаргуйлем належить їй…
Вони мовчки піднялися рухомими гвинтовими сходами й зайшли в округлий кабінет. Він не знав, чого очікувати: можливо, кабінет буде завішаний чорною тканиною, чи там навіть лежатиме Дамблдорове тіло. Насправді все в кабінеті було таким самим, як і тоді, коли вони з Дамблдором кілька годин тому звідси виходили: срібні прилади сюрчали й випускали клубочки диму на столиках з тонкими ніжками, меч Ґрифіндора за склом виблискував собі у місячному сяйві, а Сортувальний Капелюх лежав на полиці за письмовим столом. Тільки Фоуксове сідало було порожнє - він і досі голосив на подвір'ї. Та ще галерея покійних директорів і директорок Гоґвортсу поповнилася новим портретом… Дамблдор дрімав у золотій рамі над столом, на його гачкуватому носі сиділи схожі на два півмісяці окуляри, а сам він був спокійний і вмиротворений. Поглянувши на цей портрет, професорка Макґонеґел зробила дивний рух, наче додавала собі твердості, а тоді обійшла письмовий стіл і подивилася на Гаррі. Її поранене зморшками обличчя напружилось.
– Гаррі,-сказала вона.
– Я хотіла б знати, що ви з професором Дамблдором цього вечора робили, коли покинули межі школи.
– Я не можу вам цього сказати, пані професорко, - відповів Гаррі. Він очікував цього запитання й заздалегідь приготував відповідь. Саме тут, у цьому кабінеті, Дамблдор сказав йому, що Гаррі не може розповідати про зміст їхніх уроків нікому, крім Рона й Герміони.
– Гаррі, це може бути важливо, - наполягла професорка Макґонеґел.
– Так, - погодився Гаррі, - і навіть дуже, але він не хотів, щоб я комусь про це розповідав.
Професорка Макґонеґел суворо глянула на нього.
– Поттере, - Гаррі відзначив, що вона знову звернулася до нього офіційно,-з огляду на смерть професора Дамблдора, ти повинен розуміти, що ситуація змінилася…
– Я так не думаю, - стенув він плечима.
– Професор Дамблдор не казав, щоб я перестав виконувати його накази, якщо він помре.
– Але…
– Вам треба знати лиш одне, перш ніж сюди прибуде хтось із міністерства: мадам Розмерта перебуває під дією закляття «Імперіус», вона допомагала Мелфоєві і смертежерам, ось як те намисто й отруєний мед…
– Розмерта?
– недовірливо урвала його професорка Макґонеґел, та не встигла вона сказати ще щось, як за їхніми спинами постукали в двері, і в кабінет ввалилися професори Спраут, Флитвік та Слизоріг. а за ними Геґрід, що й далі заливався рясними слізьми й здригався від горя усім своїм велетенським тілом.
– Снейп!
– вигукнув Слизоріг, який був найбільше за всіх приголомшений, блідий і спітнілий.
– Снейп! Я ж його навчав! Я вважав, що його знаю!
Але ніхто не встиг йому відповісти, бо високо вгорі зі стіни пролунав різкий голос: у свою порожню раму щойно повернувся чаклун з жовтавим обличчям і коротким чорним чубчиком.
– Мінерво, за кілька секунд тут буде пан міністр, він щойно роз'явився з міністерства.
– Дякую, Еверарде, - сказала професорка Макґонеґел і швидко обернулася до вчителів.
– Поки він не прийшов, я мушу поговорити про те, що буде з Гоґвортсом, - квапливо сказала вона.
– Я особисто не впевнена, що наступного року варто відкривати школу. Смерть директора від рук нашого колеги залишиться страшною плямою в історії Гоґвортсу. Це жахливо.
– Я впевнена, що Дамблдор волів би, щоб школа працювала й далі, - заперечила професорка Спраут.
– На мою думку, якщо сюди захоче приїхати хоч один-єдиний учень, то школа має залишатися відкритою навіть для нього.
– Але чи залишиться в нас після цього хоч єдиний учень?
– засумнівався Слизоріг, витираючи спітнілого лоба шовковою хустинкою.
– Батьки не захочуть відпускати дітей, і я б їх у цьому не винуватив. Хоч я особисто вважаю, що в Гоґвортсі перебувати не більш небезпечно, ніж будь-де, та навряд чи з цим погодяться матері. Вони бажатимуть, щоб їхні родини були разом, і це цілком природно.
– Я погоджуюся, - сказала професорка Макґонеґел.
– Не можна сказати, що Дамблдор не передбачав ситуації, коли заняття в Гоґвортсі можуть бути скасовані. Коли знову було відкрито Таємну кімнату, він думав над тим, щоб закрити школу… а мушу сказати, що вбивство професора Дамблдора для мене значно страшніше, ніж перебування десь там, глибоко під замком, слизеринського монстра…
– Нам треба порадитися з опікунами, - запропонував писклявим голосочком професор Флитвік; на лобі в нього був великий синець, але, судячи з усього, він цілком одужав після того, як зомлів у Снейповім кабінеті.
– Слід дотримуватися встановленого порядку. Таке рішення не можна приймати зопалу.
– Геґрід є, ти щось нічого не кажеш, - звернулася до нього професорка Макґонеґел.
– А як на твою думку-чи можна залишати Гоґвортс відкритим?
Геґрід, який під час їхньої розмови мовчки схлипував у свою плямисту хустинку-як-скатертинку, підняв на бряклі червоні очі й прохрипів: