Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
– Ми не могли прорватися, - додав Рон, - а той здоровило-смертежер і далі стріляв на всі боки закляттями, які відбивалися від стін і лише чудом не влучали в нас…
– А тоді з'явився Снейп, - сказала Тонкс, - а потім знову зник…
– Я бачила, як він біг до нас, але в мене ледь не влучило закляття величезного смертежера, тож я ухилилася й втратила його з очей, - пояснила Джіні.
– А я бачив, як він проскочив повз бар'єр закляття, наче й не було жодної перешкоди, - додав Люпин.
– Я кинувся за ним, але мене віджбурнуло, як і Невіла…
– Мабуть, він знав якесь невідоме нам закляття, - про шепотіла Макґонеґел.
– Зрештою, він викладав захист від темних мистецтв… я хибно припустила, що він женеться за тими смертежерами, що повтікали на вежу…
– А він і гнався, - розлючено сказав Гаррі, - тільки щоб їм допомогти, а не щоб зупинити… думаю, проникати крізь бар'єр помагала Чорна Мітка… а що було, коли він повернувся?
– Той величезний смертежер саме метнув закляття, яке обвалило стелю й заодно розблокувало сходи, - пояснив Люпин.
– Ми всі кинулися туди… принаймні ті, хто ще тримався на ногах… і тут з цього стовпа пилюки вибігає Снейп разом з хлопцем… ясно, що ми на них не нападали…
– Ми їх пропустили, - пробубоніла Тонкс, - ми думали, що за ними женуться смертежери… а наступної миті таки з'явилися смертежери і Ґрейбек, і знову почалася битва… здається, Снейп щось крикнув, але не знаю, що саме…
– Він крикнув: «Кінець», - сказав Гаррі.
– Бо він виконав своє завдання.
Усі замовкли. Плач фенікса й досі відлунював десь над темним подвір'ям. Той спів бринів у повітрі, а в голові у Гаррі виникали непрохані й неочікувані думки… чи вже забрали з-під вежі Дамблдорове тіло? Що буде далі? Де його поховають? Він міцно стиснув у кишенях кулаки. Відчув кісточками пальців правої руки холодний доторк маленького фальшивого горокракса.
Лікарняні двері раптом відчинилися, І всі аж підскочили: в палату ввірвалися містер і місіс Візлі, а за ними Флер, чарівне личко якої перекосилося від жаху.
– Молі… Артуре… - поспіхом привітала їх професорка Макґонеґел, схоплюючись на ноги.
– Мені так прикро…
– Білл, - прошепотіла місіс Візлі, побачивши понівечене Біллове обличчя, й метнулася повз професорку Макґонеґел до сина.
– Ой Біллику!
Люпин і Тонкс поспіхом повставали і відійшли, щоб містер і місіс Візлі могли сісти біля самого ліжка. Місіс Візлі нахилилася над сином і припала вустами до його закривавленого чола.
– Кажеш, на нього напав Ґрейбек?-збентежено запитав професорку Макґонеґел містер Візлі.
– Але ж він не перевтілювався? То що це означає? Що буде з Біллом?
– Ще невідомо, - зізналася професорка Макґонеґел, безпорадно поглядаючи на Люпина.
– Можливо, Артуре, виникне якесь зараження, - зітхнув Люпин.
– Це дуже дивний випадок, просто унікальний… ми не знаємо, яка буде його поведінка, коли він прокинеться…
Місіс Візлі взяла в мадам Помфрі мазь з огидним запахом і почала натирати Біллові рани.
– А Дамблдор… - сказав містер Візлі.
– Мінерво, це правда… він справді…
Професорка Макґонеґел кивнула, а Гаррі відчув, як Джіні поворухнулася в нього за спиною, й озирнувся. Звузивши очі, вона невідривно стежила за Флер, яка з застиглим обличчям розглядала Білла.
– Дамблдор відійшов, - прошепотів містер Візлі, але місіс Візлі не бачила нічого, крім старшого сина; вона заридала, і сльози падали на Біллове понівечене обличчя.
– Авжеж, немає значення, яка буде його зовнішність… це не т-так і важливо… але ж він б-був такий гарненький хлопчик… такий гарнесенький… і з-збирався одру житися!
– І шо ви м'аєте на увазі?
– вигукнула раптом на весь голос Флер.
– Як тсе, збигався одгушитися?
Місіс Візлі здивовано підняла заплакане обличчя.
– Ну… тільки те, що…
– Ви думаєте, шо Б'ілл уже не захотше зі мною одгушитися?
– вимагала відповіді Флер.
– Ви думаєте, шо чегез ті укуси він мене пегестане люб'ити?
– Ні, я такого не…
– Бо я не пегестану!
– випросталася Флер на повен зріст і відкинула довжелезну гриву сріблястого волосся.
– Шоден вовкулака не змусить мене розгюобити Б'ілла!
– Так, так, я й не сумнівалася, - пробурмотіла місіс Візлі, - просто я подумала… враховуючи, як… як він…
– Ви подумали, шо я не захотшу з ним одгушитися? Тши, може, тсього сподівалися?-вигукнула Флер, і ніздрі її затремтіли.
– Шо мені до того, яка в нього зовнішність? Нам обом вистачить моєї зовнішності! Усі ці штами доводять, що мій тшоловік відвашний! І я сама це згоблю!
– вона відштовхнула місіс Візлі, забравши в неї мазь.
Місіс Візлі притулилася до чоловіка й дивилася, як не схожа на саму себе Флер змащує Біллові рани. Усі мовчали. Гаррі боявся поворухнутися. Він, як і всі інші, чекав, коли місіс Візлі вибухне.
– Наша люба тітонька Мюріель, - сказала після довгої паузи місіс Візлі, - має чудову діадему… ґоблінської роботи… і я впевнена, що вона позичить цю діадему на ваше весілля. Вона страшенно любить Білла, знаєш, а діадема дуже пасуватиме до твого волосся.
– Д'якую вам, - стримано сказала Флер.
– Я впевнена, шо тсе буде гагно.
А тоді… Гаррі навіть не помітив, як це сталося… обидві жінки ридали, вже обнявшись. Спантеличений, дивуючись, чи не збожеволів раптом увесь білий світ, він озирнув ся: Рон був не менш приголомшений, ніж Гаррі, а Джіні з Герміоною обмінювалися враженими поглядами.
– Ти бачиш!-пролунав напружений голос. Тонкс уважно дивилася на Люпина.
– Вона все одно хоче за нього заміж, хоч він і покусаний! їй це байдуже!
– Це інша ситуація, - ледве ворушив устами Люпин, що раптом аж заціпенів.
– Білл не буде справжнім вовкулакою. Ці випадки зовсім…
– Але мені теж байдуже, мені це байдуже!
– схопила Тонкс Люпина за мантію й затрясла.
– Я вже мільйон разів тобі казала…
І Гаррі раптом зрозумів, що означав патронує Тонкс, і її сіре волосся, і чому вона прибігла до Дамблдора, коли почула, що на когось напав Ґрейбек; Тонкс і справді була закохана, тільки не в Сіріуса…