Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
– Йой, та я не знаю, пані професорко… най то вирішують вихователі гуртожитків і директорка…
– Професор Дамблдор завжди цінував твою думку, - лагідно сказала Макґонеґел, - і я її ціную.
– Ну, я залишаюся, - сказав Геґрід, з очей якого й досі текли сльози, величезними краплями зрошуючи кошлату бороду.
– Се мій дім, се був мій дім, відколи мені було тринадцять. І якщо будуть діточки, що схочуть, аби я їх учив, я се робитиму. Але… йой, я не знаю… Гоґвортс без Дамблдора…
Він зайшовся плачем і знову затулився хустинкою, а всі принишкли.
– Ну що ж, - сказала професорка Макґонеґел і виглянула з вікна на подвір'я, перевіряючи, чи не прибув міністр, -тоді я мушу погодитися з Філіусом, що найкраще буде порадитися з опікунами, які й вирішать остаточно.
Тепер щодо відправки учнів додому… є думка, що краще це зробити раніше, ніж пізніше. Якщо буде потрібно, ми домовимося, щоб «Гоґвортський експрес» прибув уже завтра…
– А як же похорон Дамблдора?
– втрутився нарешті в розмову Гаррі.
– Ну… - затнулася професорка Макґонеґел, бо голос її затремтів,-я… я знаю, що Дамблдор хотів, щоб його по ховали тут, у Гоґвортсі…
– Отже, так воно й буде?-сердито запитав Гаррі.
– Якщо в міністерстві вважатимуть, що так буде доречно, - пояснила професорка Макґонеґел.
– Жоден інший директор чи директорка не були…
– Жоден інший директор чи директорка не зробили сій школі стілько всього файного, - прохрипів Геґрід.
– Гоґвортс має бути місцем останнього спочинку Дамблдора, - заявив професор Флитвік.
– Безперечно, - погодилася професорка Спраут.
– Але в такому разі, - сказав Гаррі, - ви не повинні відправляти учнів додому раніше, ніж відбудеться похорон. Вони ж захочуть з ним…
Останнє слово застрягло йому в горлі, але професорка Спраут договорила за нього.
– …попрощатися.
– Добре сказано,-пискнув професор Флитвік.-Просто чудово сказано! Наші учні повинні віддати останню шану як годиться. А додому їх можна відправити й після цього.
– Підтримую, - сказала професорка Спраут.
– Я гадаю… що так… - досить нервово погодився Слизоріг, а Геґрід замість згоди просто заридав.
– Він уже прибув, - повідомила раптом професорка Макґонеґел, виглядаючи у вікно.
– Міністр… і з ним, здається, ціла делегація…
– Пані професорко, можу я вийти?
– відразу запитав Гаррі.
Він не мав ані найменшого бажання розмовляти з Руфусом Скрімджером.
– Можеш,-відповіла професорка Макґонеґел, - швиденько.
Вона підійшла до дверей і відчинила їх перед ним. Гаррі збіг по гвинтових сходах, потім помчав безлюдним коридором; він залишив плаща-невидимку на астрономічній вежі, але це не мало значення. Ніхто в коридорах не бачив, як він біжить; не було навіть Філча, місіс Норіс чи Півза. Він не зустрів ані душі, поки не завернув у перехід, що вів до ґрифіндорської вітальні.
– Це правда?
– прошепотіла Гладка Пані, коли він до неї підбіг.
– Це таки правда? Дамблдор… загинув?
– Так, - відповів Гаррі.
Гладка Пані заголосила й відхилилася, пропускаючи його, навіть не питаючи пароль.
Як і передбачав Гаррі, вітальня була набита учнями. Усі принишкли, коли він проліз крізь отвір за портретом. Дін і Шеймус сиділи неподалік: це означало, що в спальні нікого не було, чи майже нікого. Нічого не кажучи, не дивлячись нікому у вічі, Гаррі пройшов усю вітальню й зайшов у двері до хлопчачих спалень.
Як він і сподівався, там на нього чекав Рон, що вдягнений сидів на ліжку з чотирма стовпчиками. Гаррі сів на своє, і якусь мить вони просто дивилися один на одного.
– Вони кажуть, що треба закривати школу, - повідомив Гаррі.
– Люпин припускав, що таке може бути, - відповів Рон. Запала тиша.
– І що?
– ледь чутно запитав Рон, ніби боявся, що їх підслухають меблі.
– Чи ви знайшли його? Здобули? Той… горокракс?
Гаррі заперечно похитав головою. Усе, що відбувалося коло того чорного озера, тепер здавалося якимось давнім жахіттям; невже це справді сталося всього кілька годин тому?
– Ви його не здобули?
– пригнічено перепитав Рон.
– Його там не було?
– Ні, - відповів Гаррі.
– Хтось його вже забрав і залишив там підробку.
– Уже забрав?…
Не кажучи ні слова, Гаррі вийняв з кишені фальшивий медальйон, розкрив його й передав Ронові. Подробиці можна буде розповісти пізніше… сьогодні це не має значення… ніщо не має значення, окрім кінця, кінця їхньої намарної пригоди, кінця Дамблдорового життя…
– Р.А.Б., - прошепотів Рон, - а хто ж це такий?
– Не знаю, - знизав плечима Гаррі і, не роздягаючись, ліг на ліжко, байдуже дивлячись угору, його зовсім не цікавило, хто такий той Р.А.Б. Він сумнівався, що його взагалі хоч щось тепер цікавитиме. Він лежав і раптом відчув, що на подвір'ї запанувала тиша. Це перестав співати Фоукс.
І він знав, невідь-як і невідь-чому, що фенікс відлетів, назавжди покинувши Гоґвортс, так само, як і Дамблдор покинув школу, покинув світ… покинув Гаррі.
– РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ -
Біла гробниця
Усі уроки було скасовано, всі іспити відкладено. Протягом кількох наступних днів деякі батьки поспіхом забирали своїх дітей з Гоґвортсу… близнючки Патіл відбули ще до сніданку на другий день після Дамблдорової загибелі, а Захаріас Сміт покинув замок у супроводі свого бундючного батька. А от Шеймус Фініґан навідріз відмовився по вертатися з матір'ю додому; вони бурхливо сперечалися у вестибюлі, після чого їй довелось погодитися, щоб син залишився на похорон. Шеймус розповів Гаррі й Ронові, як важко їй було знайти в Гоґсміді місце для ночівлі, бо в село прибували все нові й нові чаклуни та чарівниці, щоб віддати Дамблдорові останню шану.